Олексій Коробіцин - Хуан Маркадо - месник із Техасу

І, поки Чапарро Луїс розповідав про свої враження, брати засипали один одного запитаннями. Хуан розповів про те, як йому вда-. лося пробратися в Техас.

— А де вусатий капрал, який вивів мене із ранчо дона Бартоломео? — запитав він.

— Санчес? Та осьдечки він стоїть! Хіба не впізнав?

Капрала Санчеса справді було важко розпізнати. Він змарнів, подався; завжди пухнасті вуса намокли і звисали по куточках уст, надаючи обличчю якогось скорботного виразу. Лише очі були як завжди — великі і по-дитячому ясні. Хуан підійшов до нього й мовчки обійняв його.

Санчес розгубився, клацнув закаблуками і, кинувши винуватий погляд на Рікардо, схвильовано сказав:

— Завжди до ваших послуг, доне Хуан. Наказуйте.

— А я ж знав, знав, що ми зустрінемося! — радісно повторяв Рікардо. — Чого ж ти тоді втік, у столиці, коли приходив до мене з листом? Ну, тепер уже ніколи, ніколи не розлучимося…

— А твоя служба? — обережно заперечив Хуан. — І потім…

— Моя служба… — Рікардо сумно усміхнувся. — Ти краще запитай, чому ми попали в полон? Командир гарнізону Чігуагуа відмовився нам допомагати. «Наказ президента Еррера американців не чіпати», — сказав він мені… І це після того, як вони оголосили Техас територією Сполучених Штатів… До біса таку службу! Я хочу битися, розумієш? Битися!

— Але ж я… всі ми… — Хуан не міг знайти відповідного слова, — ми боремося не тільки проти американців. Ти повинен знати, що в нас є ще й інші вороги.

— Знаю! Це і мої вороги! І генерал Паредес, і Санта-Анна, і теперішній президент Еррера — всі вони варт один одного! Ми повинні домогтися, щоб на чолі. уряду стояла чесна людина, щоб вам жилося легше… — Рікардо зніяковів. — Я хотів сказати — всім пеонам. Ти — мій брат. І все, що в мене є, — твоє…

Хуан не вважав за потрібне підтримувати цю розмову, йому вже давно було ясно, що в багатих і бідних різні поняття про свободу і справедливість. Але пояснити це братстві було не дуже-то просто. І він запитав зовсім про інше:

— А як дівчина, котра тобі писала? Ти з нею бачився?

— Долорес? — Рікардо аж засяяв. — Так! Бачився, Хуане, бачився… Ти знаєш, вона…

Хуан, здавалося, не чув відповіді.

— А що сталося з тими пеонами, які були закопані разом зі мною? — запитав він.

Рікардо зніяковів, похилив голову:

— Не знаю, Хуане. На другий день уранці я поїхав…

Обидва замовкли, і кожен думав про своє. Хуан про долю товаришів, про жорстокого поміщика Прадо. А Рікардо думав про те, що вони з братом найближчі, найрідніші, а, по суті, різні люди, що в кожного з них свої інтереси і мрії. І ще подумав Рікардо, що інтереси пеона Хуано Маркадо більші і благородніші від його власних…

— І вона… твоя наречена? — порушив мовчанку Хуан.

— Так, — відповів тихо Рікардо. Й одразу ж додав рішуче: — Але я не повернуся. Я не повернуся, поки в Техасі чиниться таке.:. Я офіцер і не можу сидіти склавши руки, коли американці грабують наші землі. Я повинен, розумієш? Повинен битися! І прошу тебе лише одне — дай мені можливість бути разом з тобою!

— Гаразд. — Хуан радів і не приховував цього. — Гаразд, Рікардо, будемо разом! А там… хтозна! Але… як же вони? — Він кивнув у бік солдатів, які разом з бійцями загону уважно слухали Чапарро Луїса. — їх також треба запитати. І найкраще це зробити зараз, поки ми недалеко від Ель Мораля, де стоять наші частини.

— О, вони всі зостануться зі мною! Ось побачиш, — впевнено заявив Рікардо.

На його знак капрал Санчес зібрав солдатів. Вони звично вишикувались і завмерли непорушно. Хуанові люди стояли збоку і з цікавістю спостерігали.

— Ось побачиш, — сказав Рікардо братові, — вони всі вчинять так само, як і я. — І звернувся до солдатів: — Солдати! — сказав він. — Продажна політика урядів Санта-Анна й Еррера дала можливість американцям захопити Техас і Каліфорнію. Я не можу і не хочу бути співучасником зради батьківщини. Боягузтвом не можна домогтися справедливості, — а тим більше виграти війну. Від цього дня я більше не вважаю себе вашим начальником і буду битися проти колоністів у загоні, яким командує мій брат, прозваний Хуаном Месником. Я закликаю вас піти за моїм прикладом. Слово за вами!

Солдати мовчали. Можливо, тому, що не звикли розмовляти в строю. А можливо, просто не знали, що сказати. Ніякову тишу порушив Санчес:

— Я зостаюся з вами, мій капітане, — сказав він.

Хуан підійшов близько до одного з солдатів, молодого, красивого парубка із свіжою раною на правій щоці.

— Як ти звешся? — запитав він.