Олексій Коробіцин - Хуан Маркадо - месник із Техасу

Опівночі, коли калатання дзвонів, фонтани бенгальських вогнів і вибухи петард сповістили про те, що настав новий, 1846 рік, замість радісних вигуків і поздоровлень, на вулицях залунали грізні вигуки:

— Віва Мехіко!

— Віва Паредес!

— Не віддамо Техасу й Каліфорнії!

Слів «війна» й «американці» не було чути. Казали: «коли почнеться колотнеча» і «вони». Іноді присмачували ще й крутим слівцем…

Генерал Паредес обіцяв відстояти вітчизну. Йому не дуже вірили — народ Мексіки вже починав розбиратись у своїх політичних діячах. Але вибору не було.

— Чого доброго, Паредес дасть їм перцю!

— Може, й так. Але спершу наб'є кишеню…

— Та воно так уже ведеться! Політики, компадре, себе не скривдять!

— А біс із ними! Нехай беруть. Аби тільки не пустили «їх» на нашу землю.

— Ось забере владу, накраде досхочу, а потім вимагай обіцяного…

— Немає тепер чесних людей. Зовсім перевелися!

Але не всі були такої думки.

Опецькуватого мандрівника-мар'ячі із сумними очима люди слухали жадібно. Де тільки не бувають ці мар'ячі! От вони вже все на світі знають! У столиці цього чоловіка можна було зустріти на околиці міста, в гамірній харчевні «Сорок кумів». На ймення його ніхто не знав. Він був відомий за прізвиськом Пепе-гітарист. Того новорічного вечора в «Сорока кумах» зібралися ремісники, студенти, дрібні чиновники, солдати.

Пепе-гітарист настроїв свою стареньку, бувалу в бувальцях гітару і задумливо взявся «плести мережива».

А як запала тиша, він заспівав:

В напруженій тиші застигла пауза. Пепе-гітарист став на стілець. І всі, хто слухав його, побачили, що в сумних очах старого, мар'ячі зблиснув задерикуватий, веселий вогонь.

Він закінчив свою пісню куплетом:

Цього разу загін Хуана Месника розташувався на відпочинок у міжгір'ї. Вхід до міжгір'я був широкий, а вихід такий вузький, що через нього навряд чи міг протиснутися вершник. Хуан добре знав це місце. Воно було неподалік від ранчо Лас Пальмас, де він провів своє дитинство.

В міжгір'ї зібралося близько двохсот добре озброєних вершників. Це була лише невеличка частина загону. Тепер і сам Хуан не міг сказати, скільки в нього бійців. У бою з колоністами й поміщиками брали участь сотні землеробів, пеонів із навколишніх ранчо, а іноді й дикі індіяни із сусідніх племен.

Хуаном Месником звали кожного пеона, який не потуплював очей перед поміщиком або хоча б насмілювався дивитися йому вслід спідлоба. Нерідко до загону доходили чутки, ніби Хуан Месник розгромив гарнізон американських солдатів, чи забрав у колоністів партію худоби, чи покарав жорстокого ранчеро і спалив боргові книги.

Безперервні і несподівані удари, яких завдавали мексіканці американській армії в Техасі, не на жарт стурбували її командуючого генерала Захарі Тейлора.

«Згідно з одержаними донесеннями від командирів частин, — писав генерал в одному із своїх донесень, перехоплених Хуановими людьми, — мексіканський бандит, прозваний тут Хуаном Месником, з'являється в найвіддаленіших ділянках тилу нашої армії і завдає нам прикрих втрат. Усі спроби переслідувати і розгромити ці банди закінчуються невдало — вони безслідно зникають. Я схильний думати, що під іменем Хуана Месника діють численні партизанські загони, створені мексіканськими військовими властями з місцевих жителів, як це робилося в Росії під час навали Наполеона… Недооцінювати їхню роль у наступній кампанії було б великою помилкою…»