Генрік Ібсен - Росмерсгольм

Крол. Ми не випустимо тебе з рук, Росмере. Ти мусиш повернутися до нас знову.

Росмер.До вас я вже ніколи не повернусь.

Крол. Побачимо. Ти не такий чоловік, щоб бути самотнім.

Росмер.Я вже не цілком самотній. Нас двоє, щоб переносити самотність тут.

Крол. А-а! (У ньому прокидається підозра) . І це ще! Слова Беати!

Росмер.Беати?

Крол (відганяючи думки) . Ні, ні, це було гидко. Вибач мені.

Росмер.Як? Що?

Крол.Ні слова більше про це. Фу! Вибач мені. Прощавай! (Виходить дверима в передпокій) .

Росмер (іде за ним) . Кроле, не можна, щоб на цьому був уже кінець між нами. Завтра я прийду до тебе.

Крол (у передпокої, обертається) . Щоб і ноги твоєї не було в моєму домі! (Бере палицю й виходить) .

Росмер стоїть деякий час у дверях, потім зачиняє їх і йде до столу.

Росмер.Нічого, Ребеко. Ми це все витримаємо. Ми двоє вірних друзів – ти і я.

Ребека.Як ти гадаєш, що він думав, коли сказав – фу!

Росмер.Люба, не суши собі голови над цим. Він сам не вірив тому, що думав. Але завтра я таки піду до нього. Добраніч!

Ребека.Ти так рано йдеш до себе в кімнату й сьогодні? Після цього всього?

Росмер.Сьогодні, як і завжди. Я відчуваю себе так легко тепер після цього. Ти бачиш, – я цілком спокійний, люба Ребеко. Постався і ти до цього спокійно. Добраніч!

Ребека.Добраніч, любий друже! Спи спокійно.

Росмер виходить у передпокій, потім чути, як він іде сходами нагору. Ребека підходить і сіпає за дзвінок біля грубки. Трохи згодом заходить із дверей праворуч мадам Гельсет.

Ребека.Можете прибрати зі столу, мадам Гельсет. Пастор нічого не хотів, а ректор пішов додому.

Гельсет.Ректор пішов? Що з ним сталося?

Ребека (бере своє плетіння) . Він запевняв, що дуже швидко буде велика гроза.

Гельсет.От чудно! Адже на небі ні хмариночки за ввесь вечір.

Ребека.Якби тільки він не зустрів білого коня. Боюся, що про цей привид незабаром буде чути скрізь.

Гельсет.Та що ви, фрекен! Не кажіть про таке страхіття.

Ребека.Ну, ну, ну.

Гельсет (тихше) . Хіба ви справді думаєте, що тут хтось має незабаром померти?

Ребека.Ні, я нічого такого не думаю. Але на цьому світі так багато усяких білих коней, мадам Гельсет. Так, добраніч. Я піду тепер до своєї кімнати.

Гельсет.Добраніч, фрекен.

Ребека виходить зі своїм плетінням праворуч.

Гельсет (гасить лампу, хитає головою й бубонить сама до себе) . Господи Ісусе. Оця фрекен Вест. Що тільки вона часом може наговорити!

Робоча кімната Йоганеса Росмера. Ліворуч у стіні – вхідні двері. Позаду дверна арка з розгорнутими завісами, що веде до спальні. Праворуч вікно, перед ним письмовий стіл, закладений книжками та паперами. Книжкові полиці та шафа попід стінами. Прості меблі. Ліворуч старовинна канапа і стіл, перед нею Йоганес Росмер у хатньому сюртуку сидить у кріслі з високою спинкою біля стола до писання. Він розрізує й перегортає листки якогось часопису й переглядає деякі місця в ньому.

У двері ліворуч стукають.

Росмер (не обертаючись) . Можна, заходьте.

Ребека Вест у вранішньому вбранні заходить.

Ребека. Доброго ранку.

Росмер (переглядаючи часопис) . Добрий ранок, люба. Ти щось хочеш?

Ребека.Я хотіла лише довідатись, чи тобі добре спалося?

Росмер.О, я спав так добре й чудово. Жодних снів – (обертаючись) А ти?

Ребека.Дякую. Так, трохи на світанку.

Росмер.Я не знаю, – мені давно не було так легко на серці, як тепер. О, це було справді добре, що я нарешті сказав усе.

Ребека.Так, ти не повинен був так довго мовчати, Росмере.

Росмер.Я не розумію сам; як міг я бути такий боязкий.

Ребека.Ну, це, властиво, була не боязкість.

Росмер.Ні, так, так, – коли я глибше в це загляну, то тут було таки трохи й боязкості.

Ребека.Ну, тим більше сміливості ти виявив, поборовши її відразу (сідає поруч нього на кріселко біля стола) . А тепер я хочу розказати тобі про те, що я зробила, – тільки, щоб ти не розсердився на мене.

Росмер.Розсердився? Люба, як ти можеш так думати?

РебекаАвжеж, бо це було, може, трохи самоправно з мого боку, але…