Готфрид Келлер: Зелений Генріх

Мій дід був селянином, і батько мій народився у старовинному селі, що дістало свою назву від імені того алемана, який за часів поділу ріллі увіткнув у землю свій спис і збудував тут перший двір. Минули віки, і коли згас рід, що дав селу його назву, якийсь феодал зробив цю назву своїм титулом і збудував замок, про який ніхто не знає тепер, де він стояв; невідомо також, коли помер останній нащадок цього благородного роду. Саме ж село стоїть і до цього дня і зробилося навіть іще велелюднішим і жвавішим, аніж раніше; декілька десятків одних і тих же родових імен, що були в ходу ще у далеких прадідів, незмінно переходять із покоління в покоління і слугують усе більш численним онукам і правнукам. Маленьке кладовище, що розкинулося навколо давньої, але завжди ошатно побіленої церкви, за весь час жодного разу не розширювалось, і тепер його земля складається буквально з самих зітлілих кісток померлих поколінь; навряд чи знайдеться хоч одна грудочка на глибині до десяти футів, яка не була б свого часу плоттю людини, можливо, плоттю одного з тих орачів, що століття за століттям зорювали навколишні поля.

Втім, я дещо захопився й зовсім забув про ті чотири ялинові дошки, що кожного разу опускаються в землю разом із небіжчиком і ведуть свій рід від таких же давніх, як і саме село, зелених велетнів, що зростають на навколишніх горах; я забув далі згадати про грубе, але добротне полотно, що йде на саван; втім, і воно виросло на тих же рідних полях, тут його і ткали і білили, а тому воно так само предмет сімейного ужитку, як і ялинові дошки, і не заважає землі нашого кладовища бути такою ж прохолодною та чорною, як і всяка земля. Вона суцільно вкрита найсоковитішою зеленою травою, а троянди та жасмин розрослися тут так шалено і в такій дикій привабливості, що свіжу могилу не треба прикрашати окремими кущиками, – її просто прорубують у квітучій гущавині, і тільки могильник зможе знайти в цих чагарниках місце, яке можна перекопувати наново.

Село не налічує і двох тисяч жителів; великі групи односельців, по декілька сот душ кожна, носять однакові прізвища, але всього лише двадцять – тридцять із них вважають одне одного родичами, бо рідко хто пам’ятає спорідненість далі прадіда. Потрапивши з незбагненної пітьми небуття на яскраве світло сонця, ці люди гріються його теплом і прагнуть узяти від життя що можуть, щось роблять, за щось борються і знову йдуть під могильний покров, коли настає їх черга. Вражаюча схожість їх носів достатньо красномовно говорить про те, що у них неодмінно має бути не менше тридцяти двох спільних предків, які утворюють безперервну родовідну лінію, але, переконавшись у цьому, вони зовсім не прагнуть з’ясувати, в якому порядку їх предки йшли один за одним, а вважають за краще потурбуватися про те, щоб цей живий ланцюг не обірвався на них самих. Тому-то вони знають усілякі місцеві перекази та дивовижні історії й можуть розповісти їх в усіх подробицях, зате не знають, як і чому їх дід одружився саме з їх бабцею. Кожне вважає, що воно само собі має завдячувати всіма своїми доброчесностями або принаймні тими якостями, які – відповідно до його способу життя – уявляються йому доброчесностями; що ж до вад, то у селянина не менше причин бажати, щоб вади його батьків було забуто, ніж у пана, бо, незважаючи на свою зарозумілість, останній часом така ж грішна людина, як і всі ми.

Село оточують з усіх боків великі польові та лісові угіддя, що становлять багате, невичерпне джерело достатку для його мешканців. Розміри цих володінь здавна коливалися приблизно в одних і тих же межах; щоправда, час від часу яка-небудь видана на сторону дівчина відносить із собою частину багатств, зате сільські женихи нерідко йдуть добувати собі наречених миль за вісім в окрузі, прагнучи не лише повністю відшкодувати втрачене, але і сприяти тому, щоб населення села зберігало належну різноманітність характерів і рис обличчя, і виявляють при цьому глибшу та мудрішу турботу про здорове продовження роду, ніж патриції або купці інших багатих міст або монархи Європи.

Та все ж розподіл власності зазнає з року в рік деяких змін, а за кожні півстоліття змінюється до невпізнання. Діти тих, хто вчора був убогим, нині – сільські багачі, а назавтра їх нащадки насилу прагнуть утриматися в межах середнього достатку, щоб потім або збідніти остаточно, або знову вознестися.