Готфрид Келлер: Зелений Генріх

Але, живучи цим неспокійним життям, майстер Леє накликав на себе неждану біду. Завалений замовленнями, він працював багато й напружено; одного разу він сильно спітнів, але, захоплений своєю справою, не звернув на це уваги і застудився; з того часу його таємно підточувала небезпечна хвороба. Тепер йому потрібно було поберегти себе і по можливості щадити свої сили, але він і слухати про це не хотів: як і раніше, він вічно був чимось зайнятий і старався сам вникнути в кожну дрібницю й устигнути скрізь, де була потрібна його допомога. Справи його підприємства були тепер настільки різноманітні та складні, що тільки вони вже вимагали від нього напруги всіх сил, і він вважав, що не має права якось раптом ослабити свою енергію. Він займався підрахунками і міркуваннями, укладав угоди, їздив робити закупівлі по всій окрузі, встигав побувати в одну і ту ж хвилину вгорі, на риштованнях, і внизу, під зводом льоху; брав лопату з рук землекопа і робив нею декілька повновагих кидків, нетерпляче хапався за важіль, допомагаючи перевертати яку-небудь важку кам’яну плиту, підходив до якої-небудь балки, що лежить на землі, й якщо йому здавалося, що люди баряться підняти її, сам брав цю балку на плече і, важко дихаючи, відносив на місце; а коли наставав вечір, він поспішав, не даючи собі перепочинку, на збори якого-небудь товариства, щоб виступити там із палкою промовою, або ж піднімався, схвильований і піднесений, на підмостки і залишався там до пізньої ночі, прагнучи здолати незвичну для нього мову високих ідеалів, і ця боротьба пристрастей коштувала йому, можливо, більших зусиль, аніж трудовий день. Усе це кінчилося тим, що смерть наздогнала його несподівано, і він помер у розквіті сил, у тому віці, коли інші тільки ще готуються здійснити справу свого життя, помер, сповнений нездійснених задумів і надій, так і не побачивши початку нового часу, якого він і його друзі чекали з такою впевненістю. Дружина його залишилася сама з їх єдиним сином, хлопчиком п’яти років, і цим хлопчиком був я.

Якщо людина в чомусь обділена долею, те, чого бракує, здається їй удвічі дорожчим того, чим вона насправді володіє; так було й зі мною, коли, слухаючи довгі оповіді матері про батька, я починав усе більше й більше сумувати за ним, хоча я його так мало знав. Мій найвиразніший спогад про нього відноситься чомусь до часу за цілий рік до його смерті й пов’язаний усього лише з однією короткою, але прекрасною миттю, з однією недільною прогулянкою, коли ми йшли, вже надвечір, по полях, і він узяв мене на руки і, висмикнувши із землі картопляний кущик, почав мені показувати бульби, що набрякали, прагнучи вже тоді вселити мені поняття про Творця Всевишнього та пробудити почуття вдячності до нього. Я бачу, як зараз, його зелений сюртук, світлі металеві ґудзики біля самої моєї щоки та його сяючі очі: пам’ятаю, що я зі здивуванням заглядав у них, зовсім забувши про зелену стеблинку, яку він високо тримав у витягнутій руці. Згодом мати часто згадувала цю сцену і з гордістю за чоловіка розповідала мені, як зворушливо та прекрасно він тоді говорив і яке глибоке враження справили його слова на неї й на служницю, що супроводжувала нас. Образ батька відображався в моїй пам’яті й у більш ранню пору: одного дня вранці, вирушаючи на декілька днів на навчання, він несподівано з’явився переді мною в зеленому мундирі стрільця, при повному похідному спорядженні, вельми здивувавши мене своїм дивним і незвичним виглядом; так і цього разу його вигляд злився в моїй уяві з милим моєму серцю зеленим кольором і з веселим блиском металу. Про останній час його життя в мене збереглися тільки дуже смутні спогади, а риси його обличчя й зовсім стерлися в моїй пам’яті.

Іноді я замислююся над тим, яка гаряча та незмінна любов батька й матері, що назавжди зберігають прихильність навіть до своїх заблудлих дітей і не можуть вигнати їх зі свого серця, – і якою ж протиприродно жорстокою здається мені тоді мораль так званих чесних і порядних людей, здатних забути тих, хто створив їх, відректися від них, виправдовуючись тим, що їх батьки – погані люди, що зганьбили своє ім’я, і тоді мені хочеться прославити любов сина, який не відкине і не покине батька, навіть якщо той одягнений у дрантя й усі його зневажають, і мені зрозуміла благородна скорбота дочки, яка зі співчуття готова зійти на ешафот разом зі своєю злочинною матір’ю. Тому я ніколи не міг зрозуміти, чому право пишатися своїм походженням неодмінно має бути долею тільки людей знатних? Що стосується мене, то, не будучи аристократом, я все ж почуваюся щасливим подвійно: адже я можу любити й шанувати своїх батьків не лише як син, але й за те, що вони були чесними та дуже шанованими людьми, й не соромлюся того, що щоки мої червоніли від радісного зніяковіння, коли вже дорослою людиною, – а я вступив у громадянські права у скрутний і тривожний час, – я не раз зустрічав на зборах людей набагато старших за мене, і то один із них, то інший поспішав підійти до мене, щоб потиснути мені руку та сказати, що він був колись другом мого батька й дуже радий бачити тепер на цьому місці його сина; пам’ятаю, як до мене підходили ще багато й багато інших, і кожен із них незмінно говорив: «Як же, і я знав його», – і бажав мені з честю носити його ім’я. Хоча я прекрасно розумію, як безглуздо будувати повітряні замки, але іноді я все ж мимоволі віддаюся мріям і намагаюсь уявити собі, як склалася б моя доля, якби батько був іще живий: ось він знайомить мене з силами природи, і весь навколишній світ розкривається переді мною вже в підліткові роки; як мудрий наставник він крок за кроком виводить мене на життєвий шлях і сам переживає зі мною свою другу молодість. Дружба між зростаючими разом братами, якої мені не вдалося зазнати, вселяє мені заздрість, і я не можу зрозуміти, чому в багатьох сім’ях вони цураються один одного і шукають друзів на стороні; так і стосунки між батьком і дорослим сином теж здаються мені, хоча я і спостерігаю їх щодня, чимось новим і незбагненним, якимсь вищим блаженством, і, не зазнавши цього почуття, я лише заледве можу намалювати його у своїй уяві.