Готфрид Келлер: Зелений Генріх

Але я похитав головою і сказав у збентеженні:

– Я не хочу бути нескромним, Юдіф, але я все ж уявляв собі все це інакше. Якщо ти справді так прив’язана до мене, чому тобі не жити краще у мене, ніж бути завжди самотньою, однією на світі?

– Там, де ти, там буду й я, поки ти залишишся самотнім; ти ще молодий, Генріху, і сам себе не знаєш. І все-таки, вір мені, поки ми обоє залишимося такими, як у цю годину, ми знатимемо, що близькі одне одному, і будемо щасливі. Що ж нам треба ще?

Я починав розуміти, які почуття керують її словами; вона занадто багато чого бачила і пережила на цьому світі, щоб повірити повному та незатьмареному щастю. Я подивився їй у вічі та, відвівши назад її м’яке каштанове волосся, вигукнув:

– Я ж сказав тобі – я твій, і все буде так, як ти захочеш!

Вона палко мене обняла і притиснула до грудей своїх; потім ніжно поцілувала в губи і тихенько мовила:

– Тепер наш союз закріплено! Але він не має зв’язувати тебе, ти й зараз і надалі будеш вільний!

Так і склалося наше життя. Вона прожила ще двадцять років; я багато працював і не був більше замкнутим і мовчазним; дечого, що мені було під силу, я зумів досягти на своєму терені, й завжди вона була поруч зі мною. Я переїжджав з одного місця на інше, і вона інколи рухалася за мною, інколи залишалася на колишньому місці; але ми бачилися з нею так часто, як нам цього хотілося. Іноді ми зустрічалися щодня, іноді раз на тиждень, іноді й раз на рік, – залежно від того, як складались обставини, а щоразу, коли ми зустрічалися, чи то щодня, чи раз на рік, зустріч ця була для нас святом. А якщо мене долали сумніви або душевний розлад, варто було мені тільки почути її голос, і я відразу знаходив заспокоєння, немов я чув голос самої природи.

Вона померла під час смертоносної дитячої епідемії, що охопила житла бідняків. Її діяльні руки не могли залишитися байдужими, і вона кинулася в будинок, переповнений хворими дітьми, знехтувавши заборони лікарів. Якби не сталося цього, вона б прожила ще не менше двадцяти років і завжди була б утіхою та радістю мого життя.

Одного разу я подарував Юдіфі рукописну книгу про мою юність, дуже її втішивши. Згідно з її останньою волею, я після її смерті отримав свою книгу назад і додав цю останню частину, щоб іще раз пройтися давніми зеленими стежками спогадів.

1713 від Різдва Христового» ( лат.).

 У чверть аркуша ( лат.).

 Малював (буквально: зробив) ( лат.).

 Ну що ж, люб’язний племіннику, сядьте поблизу вашої кузини, прошу вас, чорт забирай! Можливо, ви не виспалися? Щось у вас дуже сумний вигляд! ( франц.)

 Пані, звольте прийняти послуги сього молодика, лицаря сумного образу. Прошу вас, дозвольте йому послужити вам, аби наш славний будинок знову пережив чудові дні минулих часів! Нумо всім товариством розмовляти по-французьки! ( франц.)

 Справді! Невже! Он як!» ( франц.)

 Чорти!» (франц.)

 «Так» (франц.).

 «Ні» (франц.).

 «Не знаю!» (франц.).

 «Що ж я можу вдіяти!» ( франц.).

 Що стосується мене, то я досить люблю добру і преславну мову моєї країни, якою, на щастя, є німецька мова, щоб не засмучуватися через своє невігластво в мові французькій. Але враховуючи, що моя кузина має пристрасть до французької мови і що їй доведеться відвідувати нашу сільську церкву, то достойно великого жалю, що вона не почує тут своїх ораторів з кантону Во, які настільки виховані, вчені та побожні. Тому, щоб прикрість її не була надмірною, я пропоную вам, дядечку, знову зайняти ваше місце на кафедрі, ми складемо для вас вузьке коло слухачів, а ви промовлятимете перед нами красномовні французькі проповіді. Що ж я можу вдіяти! ( франц.)

 Початок католицької молитви «Ave Maria» («Привіт тобі, Маріє») ( лат.).

 Ім’я «Хульда» (Hulda) співзвучне зі словом «die Huld», одне із значень якого – принадність, чарівність.

Поширена пісня, яка є перекладом вірша Леберехта Древеса «Вранці, коли співають півні» («Frühmorgens, wenn die Hähne krähn»).

 «Пані, прошу вас, дайте спокій цьому серцю!» ( давньофранц.).