Готфрид Келлер: Зелений Генріх

Я відчував, що це існування не можна назвати справжнім життям, розумів, що далі так тривати не може, і став роздумувати, як вибратися з цієї нової духовної в’язниці. Часом, і все наполегливіше, мене переслідувало бажання взагалі поквитатися зі світом.

Одного разу я, в супроводі архітектора, декілька годин ходив вулицями округу, що перебував під моїм безпосереднім спостереженням, і досліджував стан будинків. Закінчивши справи, я розпрощався зі своїм супутником, – мені хотілося поблукати на самоті. Я потрапив у долину між двома зеленими схилами гір, де була така тиша, що чути було шелест вітерцю в листі далеких дерев. Я впізнав долину мого рідного села, хоча все в ній було звичайним і жодна споруда не потрапила мені на очі.

Пройшовши приблизно півдороги по стежці, що перетинала долину, я кинувся на зелений горбок і поринув у сумні мрії; мені згадалося все, на що я сподівався і що втратив, усі мої блукання та помилки. Я навіть витягнув зелений аркушик Доротеї, він усе ще лежав серед сторіночок мого записника. «А надія зрадить нас, якщо зрадимо її ми!» – прочитав я і здивувався, що досі ношу з собою цей фальшивий вексель. Легкий вітер проносився над розпаленою літнім сонцем землею, і я відпустив аркушик, який одразу ж запурхав серед трав і вересу; я навіть не подивився йому вслід.

«Найкраще, – сказав я собі, – лежати в цій ласкавій, теплій землі й ні про що не думати! Як тут добре і спокійно відпочивати!»

Після цих вже не вперше повторюваних зітхань я випадково глянув на протилежний схил, де біля середини гори виднілася смуга сірого каменю. Раптово я помітив, що вздовж скелястої смуги рухається струнка фігурка такого ж сірого кольору; промені вечірнього сонця освітлювали гірський схил, і по сірому каменю ковзала тінь, мовби супроводжуючи фігурку. Я знав, що вздовж кам’яного карниза веде вузька стежинка, і стежив поглядом за істотою, що несподівано з’явилася; легкі ритмічні рухи нагадували мені щось знайоме. Коли фігурка, – а це була, безсумнівно, жінка, – дійшла до краю скелі, вона повернула і пішла тією ж стежкою назад; здавалося, що дух гір з’явився серед каменів і розгулює тут у променях вечірнього сонця.

Я був радий нагоді, що відвернула мене від похмурих думок, і, підвівшись, попрямував через дорогу в лісок, що ріс біля підніжжя гори; пройшовши ним, я через кілька хвилин дістався стежки. Звідти було видно всю долину, в глибині якої, освітлене променями призахідного сонця, виднілось і моє житло. Стоячи обличчям до долини, я побачив незнайомку на протилежному боці кам’яного пояса; вона стояла нерухомо, дивлячись у далечінь. Потім повернулась і пішла назад тим же шляхом, якраз мені назустріч. Вона підійшла ближче, і я впізнав Юдіф, про яку десять років нічого не чув, впізнав її, незважаючи на незвичайну сукню.

Востаннє, коли я бачив її, вона носила напівселянський одяг. Тепер на ній було міське плаття з легкої сірої вовни, сіра вуаль огортала її капелюх і була обвита навколо шиї; вона рухалася так невимушено, з такою легкістю і так природно лягали навколо її фігури багаті і пишні складки, що, незважаючи на вільний одяг, вона залишалася граціозною та витонченою. У ту хвилину, природно, мені було не до всіх цих спостережень; лише пізніше я спробував пояснити собі враження, яке справила на мене ця несподівана зустріч.

Мені здавалося, що обличчя її за ці десять років зовсім не змінилося; хіба тільки воно стало виражати більшу гідність, а невловимою схожістю з Сивіллою було скоріше облагороджене, ніж понівечене. У непомітних лініях лоба і губ можна було прочитати досвідченість і життєву мудрість, але в очах, як і раніше, світилася щиросердість простої дівчини.

Здивовано дивився я, як вона наближається і, помітивши мене, злегка уповільнює кроки. Мабуть, я змінився більше, ніж вона; мені здалося, що вона зараз зупиниться в нерішучості, але потім вона знову пішла швидше, збираючись пройти повз мене. Тоді я почав було вагатись, і лише коли вона підійшла впритул і ми опинилися поруч на вузькій стежині, я відкинув усі сумніви і вигукнув:

– Юдіф!

У ту ж хвилину непідробна, невимовно ніжна радість осяяла її миле обличчя; її тепла тверда рука міцно стиснула мою руку і, за давнім народним звичаєм, довго потискувала її.

– Це ви? – сказала вона, не називаючи мене по імені, й я теж не наважувався повторити її ім’я, не знаючи, як мені називати її; було малоймовірно, щоб така жінка залишилася самотньою. З деяким збентеженням я запитав, звідки вона з’явилася.