Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– З Америки! – відповіла Юдіф. – Я вже два тижні тут!

– Тут? У нашому селі?

– Де ж іще? Я живу в готелі, адже у мене немає більше нікого!

– Ви хіба тут сама?

– Звичайно! Кому ж бути зі мною?

Ця відповідь зробила мене щасливим, хоча я нічого й не подумав при цьому; щастя молодості, батьківщина, спокій, усе, здавалося, повернулось до мене разом із Юдіф або, вірніше, несподівано з’явилося з надр гори, як дух. Розмовляючи, ми йшли далі, то зовсім поруч, то одне за одним, – все залежало від ширини стежинки.

– Знаєте, де я вас бачила востаннє? – сказала вона, подивившись мені просто у вічі. – Я на возі їхала за кордон, а ви з іншими солдатами стояли в полі. Ледве я помітила вас, як ви всі, немовби вас смикнули за мотузочку, повернулись, і я подумала: «Ти ніколи більше його не побачиш!»

Кілька хвилин ми йшли мовчки; потім я запитав її, куди вона прямує і чи не можна мені трохи її провести.

– Я гуляла, – відповіла Юдіф, – і мені пора додому. Проведіть мене до села. Це не дуже далеко для вас?

– Що ви! Я охоче піду з вами і повечеряю в готелі, – відповідав я, – потім попрошу господаря, щоб мене відвезли додому; адже це три години з гаком ходьби!

– Як це мило з вашого боку! У мене сьогодні зранку було передчуття, що трапиться щось хороше, і ось у мене в гостях Генріх Леє, мій родич і важливий чиновник!

Незабаром ми вийшли на путівець і, дружньо розмовляючи, попрямували в село; але ще перш ніж дійти до нього, ми непомітно перейшли на ти , як і годиться родичам. Першою будівлею на нашому шляху був будинок покійного дядька; але в ньому вже жили чужі люди. Дядечкові діти розбрелися по світу. Незнайомі хлопчаки оточили нас і кричали услід: «Американка!» Деякі діти простягали їй руку, і вона обдаровувала їх дрібними монетами. Коли ми проходили повз її колишній дім, ми ненадовго зупинилися. Теперішній власник перебудував його, але прекрасний сад, де колись вона збирала яблука, залишився недоторканим. Вона ковзнула по мені поглядом, злегка почервоніла і швидко пішла вперед. І тут я зрозумів, що ця жінка, перепливши моря й океани, проживши в новому споруджуваному світі й ставши на десять років старшою, була ще ніжніша та краща, ніж в юності, на своїй тихій батьківщині.

«Яка чиста порода, – так, напевно, сказали б грубі любителі скачок», – подумав я, милуючись її милим виглядом.

І потім, уже в готелі, я знову здивувався тому, з яким тактом і непомітною дбайливістю, не витрачаючи зайвих слів, вона зуміла замовити хороше частування і як уважно, немов добра господиня, вона піклувалася про мене. Я вирішив, що в Америці вона жила весь час у містах і бувала в хороших будинках; але, судячи з її розповідей і описів своїх пригод, якими вона розважала під час вечері й мене, і господарів, що приєдналися до нас, їй довелося чимало боротися зі злиднями; об’єднуючи і просто-таки виховуючи своїх товаришів-переселенців, вона мимоволі піднімалася над ними і облагороджувалась.

Коли вона зі своїми земляками прибула на місце, де вони збиралися оселитись, і коли до них приєдналися ще й інші переселенці, серед усього цього різношерстого товариства виникли всякі суперечки та негаразди; в спільному житті, що зіштовхнуло цих людей, виявилися й інші риси їхнього характеру, викликані еміграцією. Юдіф, у якої було більше коштів, ніж у решти, купила досить велику ділянку; але вона давала її в користування іншим, а сама зайнялася тим, що відкрила щось на зразок торгової контори, яка обслуговувала різні потреби маленької колонії. Коли ж вона помітила, що її товариші вводять її в збиток і їй загрожує розорення, вона змінила спосіб дій. Вона знову взяла в свої руки куплену землю і найняла для її обробки за поденну плату тих самих людей, які були занадто ліниві, щоб працювати на себе; цим вона розворушила всіх і всіх залучила до роботи. Жінок вона змусила схаменутися, хворих дітей оточила турботою та взялася за виховання здорових, коротше кажучи, інстинкт самозбереження так щасливо поєднувався у неї з найбільшою здатністю до самопожертви, що вона змогла підтримати своїх земляків і себе разом із ними до кращих часів, поки поблизу їх поселення не провели дорогу. До них прибули нові, енергійні люди, вже знайомі з роботою; вони швидко взялися за справу і підняли загальний добробут. Весь цей час їй довелося відхиляти домагання закоханих чоловіків, про що вона згадувала скоріше жартома, ніж усерйоз; а іноді навіть, коли з’являлися підозрілі авантюристи, які загрожували її безпеці, їй доводилося носити при собі зброю і покладатися тільки на саму себе.