ВТРАЧЕНА ЧЕСТЬ, ВТРАЧЕНЕ ЩАСТЯ
Хто удачі келих п’є,
Честь зберігши, в щасті є.
А щасливий чесний зна,
Що й удачу він пізна.
Честь в нещасті – велич душ —
Зберігає гордий муж.
Так розбурханий прибій
Котить перли у собі.
Судна розтинають хвилі,
Моряка зігнули милі,
Океан лякати звик,
Як Медузи грізний лик.
«Вкотре вже, – моряк співа, —
Хвилі, переміг я вас,
Смертоносний ураган
І спокійний океан.
Честь мені була жадана,
Був над хвилями я паном,
Нині честь моя на дні,
Вже не служить вал мені.
Честь пропала за моря,
Наче в темряві зоря.
І здається, років тьма,
В мене честі вже нема.
Знову здіймуться вали,
Та мені нема хвали:
Честь хто втратив – той вже мрець.
В радості, в біді – кінець!»
Які думки хвилювали юну дівчину, якщо вона в ті далекі роки списала і зберегла цей вірш?
Я знайшов іще кілька списаних аркушів, які належали вже до недавніх років, а можливо, і до найостаннішого часу. У бюварчику, де ще збереглася тонка пачка поштового паперу, лежав окремий аркуш, що був, очевидно, продовженням якогось листа, оскільки рядки починалися в лівому кутку, з самого верху. Ось цей уривок:
«Якщо Богу справді завгодно, щоб син мій був нещасний і вів на чужині мандрівне життя, то переді мною постає питання: чи не лежить на мені, його матері, провина, бо я, з неосвіченості, не змогла дати йому твердого виховання і, надаючи дитині необмежену свободу, потурала її свавіллю. Можливо, мені треба було подбати про те, щоб, за сприяння більш досвідчених людей, застосувати деякий примус і направити сина на шлях надійного покликання, яке забезпечує заробіток, замість того щоб надати можливість йому, такому, що не знає життя, віддаватися своїм невиправданим захопленням, які лише поглинули його гроші й ні до чого не привели. Коли я бачу, як деякі батьки, що мають статок, змушують синів заробляти собі на хліб іще до настання повноліття і як це йде на користь таким синам, на мене з подвоєною тяжкістю падає гіркий, давно знайомий докір; із властивої мені простодушності я ніколи не припускала, що мене спіткає таке розчарування. Щоправда, свого часу я радилася з людьми; але коли поради не збігалися з бажаннями дитини, я перестала їх запитувати і дозволила синові чинити на його розсуд. Цим я вийшла за рамки своєї спільноти. Уявивши, що привела на світ генія, я порушила скромність і зашкодила синові, так що він, можливо, ніколи не оговтається. Де мені шукати допомоги?»
Тут лист обривався; замість наступного слова стояла тільки початкова літера. Кому послано цього листа, чи було його надіслано з цим додатком, чи пішов без нього, я не знав, та й не знайшов відповіді на ці питання в збережених листах. Мабуть, матінка все ж таки обірвала його на цьому місці. Але в моїх думках ці рядки незакінченого листа злилися зі словами вірша про втрачене щастя, в якому дивним чином порушено питання честі, й лягли важким тягарем на совість сина, єдиного носія провини.
Отже, дзеркало, яке мало відображати життя народу, розбилось, і той індивідуум, який збирався, сповнений надій, рости разом із більшістю нації, втратив честь. Я знищив безпосереднє життєве джерело, яке пов’язувало мене з народом, і тому втратив право трудитися разом із цим народом, згідно з істиною: «Хто хоче виправити світ, нехай спочатку підмете сміття біля дверей свого будинку».
Після того як над труною моєю нещасної матері виріс могильний горбик, я ще деякий час жив у кімнатці, де вона померла. Потім, за порадою сусіда, я продав будинок і справді виручив при продажу кілька тисяч. Разом із тим капіталом, що я привіз із собою, склався невеликий статок, на дохід із якого я міг скромно і самотньо існувати. Я, одначе, весь час пам’ятав, що зробився володарем свого маленького багатства лише завдяки низці випадковостей, тому воно не тішило мене, а найпаче я не міг будувати на ньому вільне від праці життя, а позаяк людині властивий інстинкт самозбереження не тільки фізичного, а й морального, то я відновив свої вчені заняття, як радив граф. Я вивчав науки не з метою висунутись, але оскільки це було необхідно для того, щоб підготувати себе до виконання невибагливої й тихої посади та навчитися розуміти державний порядок, ланкою якого вона була. Крім того, бажаючи надати своїм збентеженим і пригніченим думкам деякої вільної розваги, я читав то більш важкі, то більш захоплюючі книги загального характеру. У той час як гіркота каяття стосовно матері поступово перетворювалася на похмуре, але рівне та спокійно-безрадісне тло, образ Доротеї знову оживав, не вносячи світла в морок мого життя.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу