Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Уважно роздивляється натовп окрему людину, яка хоче вказати йому шлях, а вона, мужньо вичікуючи, виявляє кращі сторони своєї сутності й неухильно прагне перемоги. Але нехай вона не думає стати паном над натовпом; до неї були інші, після неї прийдуть іще люди, і кожне породжене цією масою; вона – її частка, маса виділила її з себе, щоб вести з нею, своїм дітищем, своєю власністю, розмову, як із самою собою. Кожна істинно народна промова – лише монолог, виголошений самим народом. Але щасливий той, хто у своїй країні може бути дзеркалом свого народу, дзеркалом, що відображає тільки життя нації, яка в той же час сама є і має бути лише маленьким дзеркалом великого живого світу.

Такими фразами надихався я все сильніше і сильніше, чим яскравіше синіло наді мною небо і чим ближче я підходив до рідного міста.

Щоправда, я не міг підозрювати тоді, що час і життєвий досвід не пощадять цього ідилічного уявлення про політичну більшість; і до того ж я не помітив, що в ту саму хвилину, коли я вирішив стати самостійним діячем, я, ще не зробивши навіть першого кроку, забув усі уроки історії. У ту хвилину я і не думав про те, та й не знав, що величезні маси народу може бути отруєно й загублено однією-єдиною людиною, що на знак вдячності за це вони, в свою чергу, отруюють і гублять окремих чесних людей, що нерідко маси, які одного разу було обдурено, продовжуючи нидіти у брехні, хочуть бути знову обдуреними і, піднімаючи на щит усе нових ошуканців, поводяться так, як поводився б безсовісний і цілком тверезий лиходій, і що, зрештою, пробудження городянина і хлібороба від загальних помилок більшості, завдяки яким люди самі нашкодили собі, далеко не таке вже променисте, бо саме в цю годину всім ясно видно завдані руйнування.

Але навіть якби я пам’ятав про ці тіньові сторони, однаково те неминуче та необхідне, чим є влада більшості, без підтримки якої наймогутніший володар перетворюється на ніщо, і шляхетна його велич, коли вона не зіпсована, були досить могутні, щоб підтримати мої рішення та сильніше порушити моє бажання вийти на нові нулі діяльності. Я крокував усе відважніше й енергійніше, поки врешті не ступив на бруківку рідного міста; серце моє закалатало сильніше при думці про матінку, яку мені треба побачити.

Мої речі тим часом мали вже прийти разом із поштою. Я попрямував спочатку на поштову станцію, щоб отримати коробку з моїми скромними подарунками; там була матерія, тонша, ніж та, яку зазвичай носила матінка (я сподівався, що вмовлю її пошити собі нову сукню), а також ароматне та тверде німецьке печиво, яке мало припасти їй до смаку.

І от із коробкою в руці я йшов по нашій старій вулиці; ще було світло, і вулиця здалася мені більш жвавою, ніж раніше; я помітив багато нових крамниць, старі закурені майстерні зникли, деякі будинки було перебудовано, інші заново пофарбовано. Тільки наш будинок, раніше один із найбільш охайних, тепер був темний, немов вимазаний сажею. Я підійшов до нього, глянув нагору, на вікна нашої кімнати; вони були відчинені, й на підвіконнях стояли горщики з квітами; але у вікнах з’являлись і зникали чужі дитячі обличчя. Ніхто не помітив і не впізнав мене, коли я зібрався увійти в знайомі двері, – лише один чоловік, із лінійкою та олівцем у руках, побачивши мене з іншого боку вулиці, поквапився мені назустріч. Це був той ремісник, що відвідав мене на чужині під час своєї весільної подорожі.

– Відколи ви тут чи ви щойно приїхали? – вигукнув він, поспішно тиснучи мені руку.

– Я щойно прибув, – сказав я, й у відповідь на мої слова він попросив мене на хвилину зайти до нього, перш ніж я піднімуся нагору.

Я погодився і, пригнічуючи внутрішнє хвилювання, яке опанувало мене, переступив поріг багаті крамниці, де в глибині біля конторки сиділа молода жінка.

Вона відразу ж підвелася мені назустріч і сказала:

– Боже милостивий, що ж ви так пізно приїхали!

Злякано стояв я перед нею, ще не розуміючи, що могло так схвилювати цих людей. Але сусід не забарився роз’яснити мені, що трапилося.

– Ваша матінка захворіла, та так тяжко, що вам, певно, не слід з’являтися до неї раптово та без попередження. З сьогоднішнього ранку у нас ще немає ніяких відомостей; я думаю, буде краще, якщо дружина сходить туди і дізнається, як справи. А ви поки зачекайте тут!

Пригнічений, я безмовно і все ще не бажаючи вірити такому сумному повороту долі, опустився на стілець і так сидів, тримаючи на колінах коробку. Сусідка швидко перебігла через дорогу і зникла за дверима, які були ще зачинені для мене, наче я був чужий. Незабаром вона повернулася з очима, повними сліз, і мовила приглушеним голосом: