Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Незабаром після цього, коли вона вирушила вносити насилу зібрані нею відсотки за сумою, взятою нею під заставу будинку, їй відмовили у продовженні заставної, й до всіх її турбот і прикрощів додалася ще одна – їй довелося шукати нової позики. Але грошей дістати їй не вдалося, позаяк багато хто хотів, одібравши в неї нерухомість, заробити на її лихові; серед цих користолюбців був і бляхар, який розбагатів, але все ще жив у нашому будинку, він сподівався сам здобути будинок. До того ж мало нарешті розпочатися будівництво залізниці; вокзал збиралися спорудити недалеко від нашої вулиці, й вартість земельних ділянок зростала з кожним днем; мати, що жила в цілковитій відчуженості від світу, нічого про все це не знала.

Болісні турботи, без сумніву, вкоротили їй життя, бо день сплати з кожним тижнем присувався все ближче.

– Якби я хоч здогадувався про стан речей, – сказав мені сусід, – я б міг допомогти порадою; але замкнутість вашої матінки полегшила спекулянтам можливість тримати переговори в таємниці, й лише кілька днів тому я випадково почув про все, коли ці панове вже вважали, що здобич у них у руках. Тепер ви самі тут, і вам досить десятої частки того, що лежить перед вами, аби погасити заборгованість і викупити будинок, а сума боргу, наскільки я знаю, взагалі не надто значна. Будинок може вже нині принести вам великий прибуток, якщо ви захочете його продати. Хоч він і старий, і з вигляду непоказний, але побудований міцно, і в ньому багато невикористаних приміщень, які легко перетворити на житлові кімнати. І от треба ж було такому статись!

Усвідомлення того, що причиною мого нещастя був сумний збіг обставин і підступність декількох жадібних ділків, анітрохи не полегшило тяжкості, що обрушилася на мою совість таким вантажем, в порівнянні з яким тяжкість залізного образу Доротеї здалася мені легшою пушинки; чи, може, навпаки: відчуття тяжкості перейшло у відчуття якоїсь порожнечі, подібно до того як вища межа холоду нагадує опік. Мені здавалося, що з мене виходить моє власне «я».

Люб’язні сусіди запропонували мені ночувати у них, але я не погодився, – я вважав неможливим залишити матінку саму. З настанням вечірніх сутінків я повернувся в наш будинок. Тепер біля дверей свого житла стояв і темнолиций бляхар. Я привітався з ним, він же, допитливо глянувши мені у вічі, запросив мене зупинитись у нього; я відмовився і тільки попросив дати мені свічку. Отримавши її, я знову піднявся на горище, увійшов до комірчини і запалив стару мідну лампу, – протягом багатьох років я часто уявляв собі матінку, яка сиділа з нею довгими зимовими вечорами. Лампа була давно не чищена і потьмяніла, але оливу в неї було налито нещодавно. Матінка лежала, знайшовши нарешті спокій, а я, що в безтурботності своїй так довго зволікав із поверненням, тепер знаходив деяку втіху в її безмовній присутності, намагаючись не думати, що скоро риси її сховаються від мене навіки. Я зайнявся своєю нещасною коробкою, розкрив її й вийняв тонку вовняну матерію, що призначалася матінці на сукню. Я збирався, розгорнувши шматок, прикрити цим легким покривалом тіло матері, щоб хоч як-небудь віддати їй свій подарунок, але раптом зрозумів усю нікчемність цього манірного вчинку та ще в такий серйозний час; я згорнув матерію і заховав її в коробку. Незважаючи на втому після багатоденної ходи, я провів усю ніч на солом’яному стільчику біля вікна і засинав лише ненадовго, причому щоразу пробудження завдавало мені нового болю – я знову і знову переконувався в безмовній присутності матері.

Наступного дня з’явився агент похоронного товариства, одним із засновників якого був іще мій батько, і зробив усе необхідне; мені не довелося нічого робити. Навіть витрати на похорони було давно вже покрито акуратними внесками матінки; пізніше мені виплатили навіть невелику грошову різницю. Вона і в цьому відношенні пішла з життя, не завдавши іншим ані найменших труднощів.

Коли я відшукував у її речах необхідні папери, мені довелося відчинити шафу і письмовий стіл, де я знайшов різні дрібниці, приховані нею, яких досі ніколи не бачив. У невеликому дерев’яному ящичку з металевими прикрасами лежали пожовкле від часу вбрання її юних років: штучні квіти, пара білих атласних туфельок, складені стрічки, – вони жодного разу або майже жодного разу не були у вжитку. Мені до рук потрапили і кілька старих альманахів із обрізом, – імовірно, давно позабуті подарунки, – і, те мене найбільше вразило, невелика книжечка зі списаними віршами та пісеньками, які їй, мабуть, подобалися, коли вона була ще дівчиною. Між сторінками лежав палений аркушик, теж списаний її тодішнім почерком, чорнило вицвіло, але все ж можна було прочитати такий вірш: