Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Ходімо скоріше! Боюся, вона недовго протягне, священик уже там! Здається, вона вже знепритомніла!

Сусідка поквапилася вперед, щоб у разі потреби надати мені допомогу, а я йшов слідом, від хвилювання ледве тримаючись на ногах. Швидко і легко збігла вона по сходах; на всіх поверхах перед своїми дверима урочисто стояли мешканці, вони розмовляли тихо, як біля ліжка вмираючого. І біля наших дверей стояли незнайомі люди; супутниця моя, ведучи мене по старому батьківському будинку, швидко пройшла повз них, і я піднявся за нею на горище, де побачив все наше майно, звалене у купу, і комірчину, де жила моя мати. Сусідка тихо відчинила двері; матінка лежала на своєму смертному ложі, витягнувши руки поверх ковдри; смертельно бліде обличчя її було нерухоме; вона повільно дихала. У загострених рисах, здавалося, гніздиться глибоке горе, яке поступово поступається місцем покірливому смиренню. Коло ліжка сидів молодший пастор церковної громади і читав відхідну. Я нечутно ввійшов і не рухався, поки він не скінчив. Коли він беззвучно закрив книгу, сусідка підійшла до нього і шепнула, що прибув син умираючої.

– У такому разі я можу йти, – сказав він, уважно глянув на мене, потім уклонився і вийшов.

Сусідка підійшла до ліжка, взяла хустку та дбайливо витерла вологий лоб і губи хворій; я все ще стояв нерухомо, як перед судом, із капелюхом у руці, з коробкою біля ніг, а вона нахилилась і сказала якомога лагідніше, щоб не налякати страдницю:

– Пані Леє! Генріх тут!

Вона вимовила ці слова дуже тихо і все ж так виразно, що навіть присутні біля відчинених дверей жінки почули їх, але матінка, здавалося, не зрозуміла, – вона тільки перевела погляд у бік сусідки.

Я відчував глибокий сум, до того ж у мене захоплювало подих від важкого, затхлого повітря, бо нерозумна доглядальниця, що притулилась у кутку, не тільки тримала зачиненим маленьке віконце, а й засмикнула зелену фіранку. За цією ознакою я здогадався, що сьогодні ще не було лікаря.

Мимоволі я відсмикнув гардину і відчинив вікно. Свіже весняне повітря та світло, що ввірвалося в кімнату, торкнули застигле суворе обличчя ледве помітним мерехтінням життя; злегка затремтіла шкіра на запалих щоках; вмираюча широко розкрила очі й поглянула на мене довгим запитливим поглядом, я схопив її руки і нагнувся до неї. Але вона вже не могла вимовити те слово, яке ворушилося на її тремтячих губах.

Сусідка покликала доглядальницю з собою, нечутно зачинила двері, а я з криком: «Матінко! Матінко!» – впав на коліна і, плачучи, поклав голову на ковдру.

Прискорене хрипке дихання змусило мене схопитися на ноги, і я побачив, як закотилися її чесні очі. Тоді я взяв у руки бездиханну голову, – можливо, я вперше в житті так тримав її. Але все вже було скінчено.

Я подумав, що мушу закрити їй очі, що для цього й перебуваю тут, що вона, можливо, відчує, якщо я про це забуду; цей гіркий обов’язок був для мене новим, незвичним, і боязка рука моя тремтіла.

Через деякий час увійшли жінки і, побачивши мертве тіло матінки, запропонували свої послуги, для того щоб зробити все необхідне й одягнути покійну для поховання. Позаяк я був у себе вдома, вони запитали мене вказівок, у що одягнути матінку. Я відчинив одну з шаф, які стояли на горищі; вона був наповнена цілком добротним одягом, який накопичувався і берігся роками і вже давно вийшов із моди. Але доглядальниця сказала, що покійна говорила їй про якесь плаття, приготоване нею на випадок смерті; дійсно, ми знайшли його на дні шафи загорнутим у білу хустку. Я не знав, коли вона встигла його пошити.

Жінки розповіли і про те, як мало клопоту завдавала їм матінка під час хвороби, як тихо і терпляче лежала вона і як вона ніколи ні про що для себе не просила.

Поки жінки приводили до ладу ліжко та вбирали покійницю, я погодився на запрошення сусідки зайти до них у дім і там відпочити. Перш ніж вести подальшу розмову, чоловік її спробував обережно вивідати мої життєві обставини та переживання. Я не приховав від нього, що в дні нашої минулої зустрічі мої справи були дуже погані, але потім повідомив про сприятливий поворот моєї долі й розповів про все, крім моїх любовних справ, і, як своєрідне виправдання, зі слізьми на очах показав цінності, привезені мною. Я відсунув убік гроші та державні облігації й перед цим чужим чоловіком заридав, опустивши голову на стіл.

Він був вражений, довго сидів безмовно, і лише коли я трохи заспокоївся, висловив своє засмучення з приводу нещасного збігу обставин. Не втримавшись, він виклав їх мені. Мати довго чекала мого повернення або хоча б звісток од мене, й одного разу вона, вже хвора, отримала запрошення з’явитися до поліцейської влади. Воно, – як тепер можна припустити, – було, мабуть, викликане розшуками моєї особи німецьким судом із приводу спадщини Йозефа Шмальхефера. Можливо, судові органи просто через недбалість забули вказати причину своїх пошуків. Так чи інакше, коли матінку запитали про моє місцезнаходження, вона не могла нічого сказати і злякано запитала, чому мене шукають. У поліції відповіли, що вони не знають, що отримано лише звичайне повідомлення з викликом до суду: треба гадати, що я наробив боргів або ще в чому-небудь завинив, а тепер ховаюся. Така версія поширилась у місті, й бідолашна жінка завдяки всяким натякам остаточно впевнилася, що я по вуха заліз у борги і, приречений на злидні, блукаю по білому світу.