Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Переправившись через Рейн, я опинився у своїй країні, – я потрапив у самісінький вир політичних подій, які завершували перетворення п’ятсотлітньої федерації кантонів на єдину союзну державу; процес цей був настільки бурхливий і різноманітний, що змусив забути про нікчемні розміри країни, бо немає нічого, що було б малим або великим само по собі, й багатий осередками, сповнений життя, дзижчить бджолиний вулик значніше величезної купи піску. Стояла ясна весняна погода, вулиці і трактири були переповнені, і всюди я слухав гнівні поклики, викликані невдалими або вдалими актами політичного насильства. Люди жили у вирі кривавих або безкровних переворотів, заворушень із приводу виборів і законодавчих змін, які іменувалися путчами, і ці шахові ходи робилися на дивовижній шахівниці Швейцарії, де кожне поле було більш-менш суверенним кантоном; в одних малося народне представництво, інші були демократичними, в одних існувало право вето, в інших – ні, одні були міськими, інші – сільськими громадами, а треті були помазані теократичним миром, так що очі у них були щільно заплющені.

Я відразу ж віддав багаж на поштову станцію й вирішив проробити залишок шляху пішки, щоб на власні очі все побачити і попередньо познайомитися зі станом справ. На шляху моєму то тут, то там клекотіло і диміло невдоволення.

І все ж країна була оповита небесно-блакитним серпанком, крізь яку поблискували сріблом гірські ланцюги, озера та потоки, і сонце грало на юнім листі, вкритім крапельками роси. Переді мною розкривалося безмежне різноманіття форм моєї батьківщини: спокійні та плавні лінії рівнин і вод, зубчасті обриси крутих гір, під ногами – квітуча земля, а ближче до небес – казкова пустеля; все це безперервно змінювалося перед моїм поглядом і всюди, в долинах і горах, я бачив незліченну безліч поселень. Із бездумною наївністю юнака чи дитини я вважав красу моєї країни її історичною та політичною заслугою, своєрідним патріотичним подвигом народу, подвигом, який рівнозначний самій свободі, й я бадьоро крокував повз католицькі та реформістські села, місцевостями, які скуштували плоди освіти, й іншими, які вперто скніють у невігластві…

Я уявляв собі все це величезне решето, наповнене різними конституціями, віросповіданнями, партіями, суверенними державами та міськими громадами, решето, крізь яке має бути проціджено визначену і нарешті встановлену думку народної більшості, що є одночасно більшістю сили, розуму та життєздатного духу, і я відчув захоплене бажання прилучитися до боротьби як окремому індивідууму і в той же час якоїсь складової частини, що виражає ціле, всю націю. У цій боротьбі я сподівався загартувати свій дух і стати доблесним та діяльним громадянином, чоловіком совісті та дії, що сприяє благородній битві за народну більшість. Але мені, тому, що входить складовою частиною в цю більшість нації, було не менш дорога і переможена мною меншість, бо ж і вона плоть від плоті і кість від кості того ж народу.

Але більшість, казав я собі, це незамінна дієва та необхідна сила в країні, відчутна і близька, як фізична природа, до якої ми прикуті. Сила ця – єдина надійна опора, завжди юна та завжди однаково могутня; тому слід непомітно сприяти тому, щоб вона стала розумною та світлою силою там, де вона ще цього не досягла. Така найвища та найпрекрасніша мета. Більшість нації – необхідна та нездоланна, а тому буйні голови всіх крайніх напрямків вступають проти нього в боротьбу, але їй незмінно належить останнє слово, і воно заспокоює навіть того, хто зазнав поразки; водночас притягальна влада його вічної юності кличе переможеного до нової боротьби, і так більшість зберігає і вічно відновлює власне духовне життя. Вона завжди доброзичлива й бажана, і навіть якщо вона помиляється, то спільна відповідальність допомагає перенести її помилки. Коли вона визнає свої помилки, то, прокидаючись од них, нагадує свіжий травневий ранок в усій його живій привабливості. Вона не соромиться своїх помилок, більше того – вчинені нею неправдиві кроки навряд чи викликають у суспільства досаду, позаяк збагачують досвідом і викликають радісне прагнення позбутися поганого, а на тлі зникаючого мороку ще яскравіше виблискує світлий день. Вона є завданням, при виконанні якого людина, пов’язана з нею, як часткове із загальним, може використовувати свої сили, і тільки на цьому шляху окремий представник нації стає справжньою людиною. Так здійснюється чудова взаємодія між цілим і його живою частиною.