Готфрид Келлер - Зелений Генріх

«Ти більше не прийшов до мене, синку, і я не знаю, де знайти тебе. Але я боюся, що смерть незабаром наздожене мене посеред усього цього скарбу, і мені хочеться передати тобі те, чим я вже, на жаль, не зможу користуватись! Я так вирішив, бо ти був завжди задоволений тим, що я давав тобі за твій живопис, і особливо тому, що ти так скромно і старанно працював у мене. Якщо у твої руки потрапить цей маленький статок, зібраний мною за довгі роки терпіння та обачності й нині заповіданий тобі, користуйся ним розсудливо і розумно; я ж мушу попрощатися з усім цим. А відтак нехай береже тебе Господь, мій хлопчику!»

– Але ж добре, – сказав я, відчуваючи ще більший подив, – що всякий вчинок цінується по-різному. Те, що багато хто вважав би моєю легковажністю, якщо не безпутністю, в очах доброго старого виявляється доблестю й заслуговує нагороди.

– Ну що ж, поцокаймося за упокій його душі та за те, що він розсудив по справедливості! – відповів граф, усміхаючись. – А тепер, – вів далі він, знову наповнюючи склянки, – випиймо за нашу дружбу та на брудершафт, якщо ви нічого не маєте проти!

Я поцокався і випив, але у мене був настільки приголомшений і засоромлений вигляд, що граф, мабуть, помітив це, стискаючи мені руку; різниця між нами й у віці, й у суспільному становищі була занадто велика, щоб я міг очікувати такої пропозиції.

– Та тільки не турбуйся, коли доведеться говорити ти! – весело сказав він. – Для мене це велика удача – бути на ти з молодим побратимом із іншої держави. Додержуйся й ти доброго німецького звичаю, за яким юнаки, зрілі мужі та люди похилого віку, що йдуть до однієї й тієї ж мети, вступають у братський союз. А тепер поговорімо про тебе! Що ти думаєш робити, коли знову будеш на батьківщині?

– Я збираюся повернутись до вивчення «Борґезького бійця», – відповів я. На його запитання, що це означає, я коротко розповів, як завдяки цій статуї я підійшов до науки про людину, а тепер збираюся зробити своїм покликанням не тільки вивчення зовнішнього вигляду людей, але й їх життя у суспільстві. – На долю мою випала удача, щоб дати мені час і засоби для досягнення цієї мети, і я сподіваюся швидким і розумним шляхом набути необхідних знань, а потім присвятити себе праці на користь суспільства.

– Я собі уявляв щось у цьому дусі, – сказав мій титулований побратим, – але якщо вже так ідуть справи, я не втрачав би часу на спеціальні заняття, тим більше що у вас у країні немає ієрархії, а отже, немає і непереборних обмежень. На твоєму місці я б почав із того, що спокійно роздивився, а потім узяв на себе яку-небудь нижчу посаду, – у разі необхідності навіть без оплати, – і навчився б плавати, відразу кинувшись у воду. Якщо ти візьмеш собі за правило щодня присвячувати кілька вільних годин читанню книг із суспільних питань і роздумів над ними, ти протягом короткого часу станеш діячем, який має і достатньо знань, і практичного досвіду, причому з роками заповниш усі прогалини шкільної освіти, і в тобі зміцніє те, що становить сутність справжньої людини. Звісно, судову справу й усе з нею пов’язане я б залишив ученим юристам; я постарався б домогтися того, щоб усі в цьому відношенні взяли мій приклад. Головне, потрібно знати, коли і де слід надати слово юристам, потрібно забезпечити їм пошану і загальну повагу, якщо самі вони високо тримають прапор законності й не судять за мертвою буквою закону, завдаючи шкоди своєму народу. До боягузливих суддів ти маєш бути непримиренним, виганяй їх і тавруй презирством…

– Стривай, о графе! – зупинив я мого співрозмовника, бо він, захопившись, зовсім забув про моє нинішнє становище. – Я ще не став ні консулом, ні трибуном!

– Однаково! – вигукнув він іще голосніше. – А якщо перед тобою опиняться водночас двоє суддів, із яких один буде боягузливий, а інший неправедний, звели обом відрубати голови і пристав неправедному голову боягузливого, а боягузливому голову неправедного. Нехай тоді вони судять, як можуть!

Тільки тепер він замовк, потім випив і вів далі:

– Такою є приблизно моя думка… Ну, ти мене загалом розумієш!

Я ще ніколи не бачив, аби цей незмінно спокійний чоловік був такий схвильований; мої слова про те, що я вирушаю в республіку, де збираюся брати участь у суспільному житті країни, здавалося, пробудили в ньому сумні думки про власну країну та старе невдоволення суспільним устроєм.

Тим часом настала нарешті година прощання, і не було більше причин відкладати її. Справи мої були улагоджено, сам я був готовий до подорожі, тому граф одразу ж після обіду поїхав, аби до настання вечора дістатися свого маєтку, а я вирушив на вокзал, який саме в ці дні вперше відкрився. Окремі залізничні гілки Верхньої Німеччини вперше виявилися з’єднаними між собою, і новим шляхом я міг швидше досягти швейцарського кордону, хоча він і не йшов у прямому напрямку. Із цих змін я міг судити про тривалість моєї відсутності.