Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Ох, і намолов же він три мішки гречаної вовни! – сказав капелан; збентежений моєю брехнею, він ужив грубуватий простонародний вислів; мабуть, я взявся не за свою справу і вдерся в його галузь, оскільки розповідав дійсно пережите мною, хоча це все було ніщо, порожній сон; граф, зі свого боку, зауважив:

– Ми щось досі не помічали у нашого друга такої балакучості. Але якщо він на це здатний, то, я сподіваюся, коли-небудь він застосує свій дар мови і для більш серйозних речей. Давайте поцокаємося за добре майбутнє для всіх нас!

Він знову наповнив келихи, ми зрушили їх з дзвоном, але я не намагався вникнути в потаємний зміст його слів, тому що несподівано помітив Доротею; вона підійшла до нас із кошичком, прикрашеним трояндами.

– Я теж хочу висловити напутнє побажання, – сказала вона, підійшовши до мене, – але вибір я надаю випадку. Ось знайомий вам кошичок із передбаченнями, виберіть собі цукерку, але тільки одну, і будьте при цьому обережні та обачні.

Я глянув на неї здивовано і запитливо; я ж бо знав, що в кожному з усіх цих гарних пакетиків лежить один і той же віршик.

– Який же ви мені радите взяти? – запитав я її, охоплений глибоким хвилюванням; але вона спокійно відповіла:

– Я не можу втручатися, коли має висловитись оракул!

– Можливо, взяти цю?

– Не знаю!

– Або цю?

– Я нічого не скажу – ні так, ні ні!

– Тоді я виберу цю і дякую вам за люб’язність! – вигукнув я, розгортаючи папірець, у той час як Дортхен поспішно прибрала кошичок.

– Ну, що ж там написано? – запитав капелан. Я був радий його питанню, позаяк сам був не в змозі прочитати цього вірша вголос. Я передав йому аркушик із проханням прочитати його. Він продекламував вірші виразно.

– Прекрасний вислів! – додав він. – Ви можете бути задоволені; він ґрунтується на благочестивій і надійній життєвій філософії, яку в наші дні не часто зустрінеш! Ну, а тепер, шановна пані, дайте і мені спробувати удачі, подивимося, що чекає мене тут!

Він вимогливо простягнув руку до ошатного кошичка. Але Доротея заперечила:

– Наступної неділі й вам що-небудь дістанеться, ваша превелебносте! Сьогодні отримує той, хто розлучається з нами! – Вона поспішно відійшла і замкнула кошичок у буфет.

Наступного ранку, коли граф і я сиділи у зручній дорожній колясці, Доротея, яка вже попрощалася з нами, раптом знову підійшла до екіпажу і сказала:

– Все-таки ви щось забули! Ваша зелена книга, пане Генріху, лежить у мене! Хочете, я швидко її принесу?

– Не треба! – сказав мій супутник. – Це нас затримає надовго. Якщо він нам незабаром напише, як ми сподіваємося, то ми зможемо переслати йому книгу в повній цілості. Чи не так?

Радісно зітхнувши, я кивнув на знак згоди; разом із книгою, як мені здавалося, біля Дортхен лишається частка мене самого.

– Я триматиму її під надійним замком, і з нею нічого не станеться! – сказала вона, і в момент, коли коні рушили, кивнула, проводжаючи мене дружнім поглядом. І все ж таки я тоді бачив цю чарівну істоту востаннє в житті.

Обидві золоті рами, замовлені заздалегідь, виявилися готові, коли ми з графом прибули до міста, де вже одного разу побували разом. Мій покровитель постарався відразу ж ужити вплив, якого він, завдяки своєму титулу й особистим достоїнствам, іще не позбувся і яке в незначних випадках міг використовувати; тому мої картини вже через кілька днів висіли на найбільш вигідному місці в одній із зал виставки, тієї самої, де я колись так безуспішно починав свій шлях. Вони, щоправда, не були шедеврами, але все ж містили певний зміст; у них можна було побачити і обіцянку майбутнього прогресу, і, можливо, певну межу, досягнуту обмеженим талантом, вічний відпочинок після первісного бурхливого розбігу, – відпочинок бігуна, який заспокоївся і, відмовившись од подальших спроб здобути перемогу, всівся на краю найбільш жвавої в мистецтві дороги, іменованої «золота середина».

На мій подив, поряд висіли і ті дві невеликі картини, які я віддав єврею-кравцю, що торгував картинами, в обмін на поношений одяг. Граф, який пам’ятав про цей випадок, розшукав їх і перекупив із третіх рук. Тепер на них висіли ярлики з гордим написом «продано». Ця хитрість графа пробудила сприятливу думку, яка поширилася на всі чотири картини, і в найближчому ж огляді мистецтв вельми поширеної великої газети їх було згадано декількома схвальними рядками, хоча задум їх і не був вірно зрозумілий критиком. Коротше кажучи, через кілька днів з’явився великий торговець творами мистецтв, який об’їжджав майстерні та виставки німецьких художників, аби купувати цілі колекції картин для продажу в глухих провінційних містах. З милості цього покупця, який збирався придбати мої картини за скромну ціну, моє ім’я дістало б доповнення у вигляді «художник такої-то школи», – честь, про яку я раніше не смів і мріяти. Але граф вважав, що я маю продати картини любителю, а не торговцю, і запевняв, що вже має когось на увазі.