Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Я ще гарячково шукав слова, щоб перервати мовчання, а Дортхен, спонукувана тим же наміром, уже розкрила рот, як увійшла економка парафіяльного будинку і тепер не виходила, мабуть, вважаючи своїм обов’язком розважати розмовою молоду пані з замку. Згодом повернувся й капелан, який закінчив свою справу раніше, ніж сам очікував; тут зав’язалась якась господарська розмова, а я, скориставшись нагодою, розпрощався й пішов, несучи своє серце, переповнене надлишком почуттів. Дортхен подивилася мені вслід і крикнула, щоб я не занадто пізно повертався в замок.

Поблукавши якийсь час, я дійшов до того місця, де в день мого прибуття вийшов із лісу і де моїм очам постали вечірня рівнина під дощем, маєток, що розкинувся вдалині, та стара церква. Я попрямував до церкви й увійшов до неї, але перед вівтарем стояла на колінах і шепотіла молитви якась старенька, і я пробрався в одну із прибудов у занедбаній частині споруди; там панувала напівтемрява, оскільки високі вікна романської архітектури було наполовину замуровано. У цій частині храму протягом років накопичилося безліч різноманітних предметів.

Посередині височів стародавній надгробок із чорного вапняку, на якому було викарбовано зображення високого лицаря зі складеними на грудях руками. Поруч із ним, на краю саркофага, стояла щільно закрита і запаяна карнавка з бронзи у вигляді невеликої урни майстерного карбування; її було прикріплено до нагрудного обладунку кам’яного лицаря тонким бронзовим ланцюжком. За переказами, в цій урні містилося забальзамоване та засушене серце покійного, і посудина та ланцюжок позеленіли від часу і тьмяно поблискували в напівтемряві бокового вівтаря. Це був надгробок одного бургундського лицаря, який жив наприкінці п’ятнадцятого століття; неприборканий і непостійний, хоча і чесний вдачею, він був переслідуваний всілякими нещастями та жіночою підступністю і блукав багатьма країнами; у предків графа він знайшов свій останній прихисток, і тут його серце було зрештою розбите останньою зрадою.

Цей надгробок він сам замовив і сам випросив собі це відокремлене місце; усипальницю графського роду було вже тоді перенесено у велику церкву. Про це серце, укладене в урну, в народі ходили різні легенди; розповідали, приміром, як «закоханий бургундець» звелів, аби його серце було прив’язане до гробниці, поки, жива чи мертва, сюди не прибуде якась дама і не візьме його на батьківщину, якщо ж вона забуде про нього, то не знайти їй ніколи вічного спокою, і це так само вірно, як те, що він сподівається знайти цей спокій; всяка інша жінка, яка наважиться взяти в руки урну, мусить тричі поцілувати її та тричі прочитати «Отче наш», інакше «закоханий бургундець» висушить їй руку, або зламає коліно, або зробить іще щось подібне. Ці вигадки, очевидно, були причиною того, що посудина та ланцюжок так довго зберігалися тут.

Я забрався в темну нішу, навпроти романтичного надгробка, між старовинними дарохранильницями та корогвами, що відслужили свій вік, і поринав у сумні думки про майбутню розлуку; вони були тим сумніші, що я в цю останню годину мав зізнатися самому собі: при всій несподіванці пережитого навряд чи мене й далі супроводжуватиме настільки ж надзвичайна удача, навряд чи доля подарує мені ще й можливість здобути казкову перемогу, про яку я мрію. У цей вирішальний момент необхідність змусила мене прийти до цього тверезого висновку, до того ж я соромився своєї поведінки; як мале дитя, я побачив блискучий предмет і відразу потягнувся до нього. Борючись із такими почуттями, я казав собі, що вже ні на що не можу сподіватися для себе самого, що думаю тільки про предмет любові своєї та плекаю відтепер лише самовіддане умиротворене почуття; втім, можливо, що під його покровом знову причаїлося колишнє бажання. Таким роздумам віддавався я в сутінках церковної ніші, поки не почув із глибини церкви легкий шум кроків і жіночі голоси. Прислухавшись, я впізнав голоси Доротеї і Розхен. Дівчата цього разу не сміялися, вони про щось радилися одна з одною. Але їм скоро набридло бути серйозними; вони спустилися в нішу, і Доротея вигукнула:

– Ходімо, Розхен, подивимося ще разок на закоханого героя.

Вони підійшли ближче до пам’ятника і заглянули з цікавістю в темне, чесне обличчя кам’яного лицаря.

– Я боюся, – прошепотіла Розхен і кинулася було втекти. Але Дортхен утримала її і сказала голосно:

– Чому ж, дурненька? Він нікого не образить. Подивись, який він хороший дядько!