Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Потім я знову дивився навколо; минало кілька хвилин, я з цікавістю розглядав білі хмари, або який-небудь предмет на горизонті, або гойдливу травинку біля моїх ніг, і потім думки мої незмінно поверталися до попереднього, бо залізний образ не дозволяв їм надовго віддалятись і блукати на віддалі. Якось увечері я, занурений у сумні роздуми, спускався по крутій кам’янистій стежці та, раптово оступившись, покотився шкереберть по скелі; не пам’ятаю, як я опинився внизу; до того ж, на свій сором, я порядно розбився. Іншого разу я сидів на якомусь забутому в поле плузі, посеред розпочатої борозни, і вигляд у мене був, напевно, вельми сумний і безглуздий, бо сільський хлопець, що, усміхаючись якимсь своїм думкам, ішов повз мене з глиняним глечиком за спиною, раптом зупинився, втупився в мене і почав нестримно реготати, витираючи рукавом ніс. Навіть цей нещасний глечик, який самовдоволено і безсоромно бовтався за спиною селянина (мабуть, у ньому була вечірня випивка), збуджував моє обурення. Як можна було тягати з собою такий глечик, ніби на світі не існувало Дортхен?

Оскільки цей грубіян не йшов і продовжував сміятися мені в обличчя, я встав, сповнений образи, і, мало не плачучи, так ударив його у вухо, що бідолаха похитнувся; і перш ніж він міг отямитись, я зігнав на чужій спині все своє горе, а на додачу ще розбив глечик, поранивши собі руку до крові; хлопець, мабуть, вирішив, що напав на самого диявола, і поспішно втік; лише відбігши на деяку відстань, він почав кидати в мене камінням. Зробивши цей «людинолюбний» вчинок, я повільно пішов, хитаючи головою і зітхаючи про те, що в світі стільки скорботи.

Я сам був здивований своєю поведінкою, але не мучив себе докорами сумління, а спробував звільнитися від божевілля. Я розглянув і зіставив усі обставини, намагаючись переконати себе в тому, що я не здатний пробудити прихильність у такій дівчині, як Дортхен.

«Що тобі миле, те й мені дороге, і як ти до мене, так і я до тебе», – ось дві золоті істини навіть у любовних справах, принаймні для розумних людей, і запорукою зцілення хворого серця є непорушна впевненість, що його страждання не зустрічають відгуку. Тільки самолюби й упертюхи здатні позбавити себе життя, якщо їх не люблять ті, хто їм подобається. І все ж думка про те, що могло б бути і що неможливо, робить людину нещасною, і ніяка розрада не допомагає, навіть те, що світ великий і за горами теж живуть люди, ні, тільки справжнє, те, що у нас перед очима, священне для нас і може слугувати розрадою.

Після того як я дійшов висновку, що Дортхен не думає про мене, я став дещо спокійнішим і почав обмірковувати, чи не відкрити їй всі мої терзання, просто в подяку за її доброзичливе ставлення. Я думав перед від’їздом, при нагоді, немовби жартома, розповісти їй, яке сум’яття вона викликала в мені, й тут же просити її про це не турбуватися, тому що тепер усе знову добре і я бадьорий та веселий. Але, з іншого боку, в мене виникло побоювання, що таку відвертість може бути сприйнято за хитромудре освідчення в коханні; тоді я опинюся в хибному становищі, а моя кохана буде засмучена. Знову настали для мене тривожні та сумні години роздумів, – зважитися на такий крок чи ні; нарешті я дійшов висновку, що вона заслужила цю маленьку розвагу, що я зі сміхом і жартами, щиросердно і невимушено розповім їй про бурю, що потрясла мене, і тим самим поверну собі втрачений спокій. Я мав намір зробити це визнання, не відкладаючи. Була субота, ясний вечір віщував погожий день, і я задумав скористатися тихим і прозорим недільного ранку, щоб виконати свій зухвалий намір, а того день я вирішив більше не показуватися їй на очі, – нові враження могли збити мене з пантелику і змусити передумати.

Ранок дійсно видався прекрасним: променисте, безхмарно-чисте небо, яке буває ранньою весною, сміялося, заглядаючи в усі вікна, і, незважаючи на деякий солодкий трепет, я був у відмінному настрої, позаяк очікував швидкого позбавлення ганебної обмеженості й уявляв, що нічого іншого не прагну. Все ж моє томливе хвилювання, що змусило мене причепуритися по-святковому і весь час придумувати нові жарти, якими я сподівався блиснути в майбутній розмові, ґрунтувалося на самообмані: я сам приховував од себе, що мене окрилює тільки бажання так чи інакше поговорити з Дортхен про любов.

Але виявилося, що вона вже в суботу поїхала досить далеко відвідати подругу, звідти вирушить у місто і взагалі буде відсутня кілька тижнів. Всі мої надії пішли прахом, і блакитне небо здалося мені чорним, як ніч. Насамперед я разів двадцять пройшов по дорозі від флігеля до кладовища, причому намагався крокувати по тій стороні дороги, де зазвичай ішла Дортхен, торкаючись краєм плаття придорожніх кущів. Але закінчилося все це тільки тим, що старий біль повернувся з новою силою, і вся моя розсудливість розвіялася. Тягар знову ліг на серце і тиснув груди.