Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Розхен сказала, що послано її до мене панянкою, яка веліла мені негайно ж з’явитися до неї та провести її на те місце, де я знайшов квітучі гілки вовчих ягід. Передаючи доручення, дівчина посміхалася з милим лукавством, – вона добре знала, що це вбрання їй до лиця. Я милувався нею, але і привабливість служниці відносив за рахунок пані, до краси якій Розхен додала тепер іще одну чарівну рису. Без зволікання залишив я свій намір і, минаючи разом із дівчиною дерева парку, де гуляло товариство, поспішив на кладовище, де чекала Доротея.

– Куди ж ви запропастилися? – крикнула вона, побачивши мене. – Ми хочемо наламати червоних гілок, це вдається не кожного Нового року. До того ж, крім нас, тут молоді немає, і ми можемо повеселитися на власний лад!

Вона підхопила мене під руку, і в супроводі Розхен ми пішли до букового гаю, до якого було хвилин десять ходу. Земля під деревами була по-літньому суха, і ледве ми ступили на неї, як Дортхен заспівала, і заспівала справжню народну пісню, так, як співають у народі, наївно прикрашаючи сумну мелодію легкими імпровізованими фіоритурами. Розхен одразу ж почала їй вторити дещо нижчим голосом, – здавалося, по лісу в свято йдуть двоє здорових сільських дівчат. Звичайно, це все були сумні любовні історії, дівчата заспівували їх одну за одною та благоговійно доводили до кінця, причому Дортхен не випустила моєї руки, поки попереду не з’явився червонуватий блиск і ми не побачили кущі, які шукали; призахідне сонце, пробиваючись крізь букове листя, торкалося квітучих гілок дафнії, – цим ботанічним терміном, якого я не знав, Дортхен називала вовчі ягоди. Вона радісно скрикнула, і обидві дівчини побігли вперед, аби наламати красивих, запаморочливо пахучих гілок; я сів на стовбур поваленого дерева і, милуючись дівчатами, стежив очима за кожним їх рухом.

Коли вони зібрали свій урожай, Розхен пішла далі, відшукуючи нові кущі, й поступово зникла в гаю. Доротея підійшла, опустилася на дерево поруч зі мною і піднесла до мого обличчя квітучий букет.

– Хіба тут не красиво? – сказала вона. – Невже ви не раді, що ми вас витягли з вашого темного кутка?

– Я збирався писати матері, – відповів я.

– Невже ви досі не послали їй новорічного привітання?

– Я не писав їй весь час, що живу тут, вона навіть не знає, де я!

– Не знає? Ну, хіба можна так чинити?

Я подивився вбік і відірвав пальцями кущик моху, що виріс на сріблясто-сірій корі дерева. Потім я відповів, що не передбачав такої тривалої затримки, а потім вирішив, що зроблю матері приємний сюрприз, якщо з’явлюся без попередження.

– Гарні ж ви! – вигукнула вона. – Ви завтра ж мусите їй написати, я не потерплю цього довше! У кого є така матінка, має дякувати Творцю! А знаєте, ваша книга тепер схожа на гербарій. Усі сторінки, де мені що-небудь сподобалося чи де мені захотілося прочитати вам проповідь, я заклала зеленим листком або травинкою. Її замкнено в моєму столі. Коли я читала про вашу матінку, я не раз думала: як би хотілося мені забратися під крильце такої матері, – адже я ніколи материнської ласки не знала! Так, але завтра лист має бути написано! Ви напишете його у мене в кімнаті, й я не відійду від вас, поки він не буде готовий і запечатаний. А якщо ви добре поводитиметесь, я сама теж припишу їй уклін!

– Мабуть, це буде незручно, – сказав я.

– Чому ж? О, замерзлий Ісусе! Чому ж незручно? Хіба я не можу послати уклін вашій матінці? Чи ви не хочете їй писати?

Замість відповіді я продовжував старанно видряпувати шматочки моху, бо залізний образ Дортхен крутився в моєму серці, поки я сидів поруч із його оригіналом, чого раніше ніколи не бувало, і мені здавалося, що своїми важкими руками він упирається в стіни темного житла.

Тим часом вона взяла мене за руку й повторила тихим голосом:

– Чому ж ви не хочете? Чи я маю написати за вас, мовби за вашим дорученням? Ні, так не годиться! Знаєте що, я вам продиктую те, що, по-моєму, втішить вашу матінку, а вам доведеться тільки записувати! Ну?

Перш ніж я встиг відповісти, повернулася Розхен із повним фартухом пролісків, і вже настала пора повертатися в замок. Дортхен замовкла. На зворотному шляху вона не взяла мене під руку, але не відходила від мене ні на крок. Раптом вона сказала:

– Розхен, дай мені твою кофтину, якщо тобі вона не потрібна! Мені щось холодно.

Доротея була вища ростом, аніж подруга, і тому кофточка, яку їй із готовністю простягнула Розхен, виявилась їй малою і вузькою.

– Може, бажаєте, добродійко, скористатися моєю курткою? – ніяково пожартував я, але вона відповіла: