Могутній інстинкт прокинувся в мені в усій своїй первісній силі; почуття краси життя і тлінності його незмірно посилилось, і разом з тим здавалося мені, що всі блага світу вкладено лише в цих двох прекрасних очах: але в той час як я любив її та схилявся перед нею тільки із вдячності за те, що вона існує на світі, я був сповнений смирення і страху і навіть у думках боявся докучати їй. Але й смиренність і страх були брехнею, – десятки разів вони змінювалися хиткими надіями, уявленнями про радість і щастя, замість того щоб привести до єдино мудрого рішення – втікати.
Про роботу та про спокій вже годі було й думати; тільки-но я брався за пензель, мої очі спрямовувалися вдалину і всі думки летіли слідом за коханою; образ її ні на хвилину мене не покидав, увесь час він майорів навколо мене і в той же час, немов відлитий із заліза, лежав на серці – прекрасний, але невблаганно жорстокий. І лише присутність Дортхен знімала з мене залізний тягар; як тільки я більше не бачив і не чув її, я негайно ж знову відчував цю тяжкість і страждав од неї як тілом, так і душею. Цю муку анітрохи не полегшувало усвідомлення того, що у мене є гротескний товариш по нещастю, щойно вигнаний Петер Ґільґус; я взагалі не дотримуюся тієї думки, що фізичні або моральні страждання легше переносяться, якщо їх поділяєш із іншими. Ґільґус, звичайно, дуже відрізнявся від мене, і все-таки в одному ми були схожі: обидва ми прийшли в цей дім у пошуках притулку і обидва почали мріяти про дочку його власника.
Несвоєчасна весна протривала кілька тижнів; у гаях навіть зацвіли вовчі ягоди, так що у святвечір я міг принести до різдвяного столу оберемок червоних пахучих гілок – іншого подарунка у мене не було. Власне кажучи, подарунки роздавали тільки службовцям і прислузі, та й то без будь-якої урочистості: граф говорив, що не годиться ділити з церквою тільки її свята, якщо не поділяєш із нею труднощів постів і молитов. Коли стіл спорожнів і народ розійшовся, на столі залишився тільки мій букет. Доротея схопила його і сказала:
– Кому ж призначається ця прекрасна дафнія? Звичайно, мені, я бачу по ній!
– Якщо вам не дуже підозріла ця передчасна весна, – сказав я, – згляньтеся над цими ранніми її гінцями!
– Ну що там, треба брати все хороше, що нам дає життя. Спасибі за ці гілочки; ми зараз поставимо їх у воду, і вони будуть пахнути на весь будинок!
Не тільки цього вечора, але й узагалі протягом усіх свят Доротея була жвавою та чарівною, особливо під Новий рік, коли, вперше відтоді, як я потрапив у цей дім, до святкового столу зібралося досить велике товариство. Прийшли не тільки капелан, а й парафіяльний священик, доктор, окружний суддя й деякі сусіди-дворяни – друзі дитинства, які, незважаючи на крамольні переконання графа, залишалися з ним у дружбі. До обіду прибуло кілька жвавих літніх дам і з їх приїздом відразу ж установилася весела вільність або, вірніше, вільна веселість, нерідко властива літнім дамам, які бачили кращі дні й яким уже нічого боятись і ні на що сподіватися. За столом кожне говорило тільки те, що могли б чути всі, й у той же час кожне розповідало про все, що могло викликати загальне пожвавлення. Кожне часто знаходило можливість вставити своє слово, але ніхто цією можливістю не зловживав, бо варто було людині розкрити рот і зібратися сказати що-небудь дотепне та несподіване, як виявлялося, що її вже випередили. Навіть капелан виявляв свій гумор із ввічливою стриманістю, а парафіяльний священик, правовірний, але не завзятий католик, товстий і добродушний, із самого початку трапези встановив такі широкі межі дозволеного, що нікому не спадало на думку вийти за рамки пристойності й ніхто навіть не намагався скільки-небудь до них наблизитися.
Незважаючи на всі ці веселощі, я вважав за благо вчасно піти: я боявся, що, залишаючись за столом, зверну на себе увагу гостей або їм заважатиму. У цю хвилину на душі в мене було дещо спокійніше, і я вирушив у стару каплицю, щоб зайнятися своїми картинами, які вже наполовину висохли.
Сидячи в тиші, я раптом згадав матінку, яка далеко на батьківщині чекала мене, навіть не знаючи, де я перебуваю, в той час як я тут відпочивав і розважався. Давно вже я міг би і мусив дати їй звістку про себе, тим більше що обставини мої так несподівано змінилися на краще; те, що я це відкладав із дня на день, пояснювалося різними причинами, неясними та пов’язаними між собою. По-перше, відтоді як я вийшов із злиднів, справи мої перестали мені здаватися настільки вже важливими та вартими уваги; потім у мене промайнула думка загладити всі мої гріхи радістю несподіваного приїзду, причому цей короткий проміжок часу, в порівнянні з попередніми роками, здавався мені зовсім незначним, і, зрештою, я був у такому душевному стані, що боявся дати про себе знати хоча б одним звуком, тим більше що приховане себелюбство, незважаючи на всю суперечливість моїх думок і намірів, усе ж не хотіло визнати нездійсненності будь-якого рішення. Більш-менш тверезо розібравшись у цьому хаосі, я все ж вирішив скористатися сприятливою хвилиною спокою й написати матері про те, де я перебуваю й як мені живеться, і про те, що скоро я повернуся додому. Для цього я вирушив у садовий флігель, де лежали мої книги та письмові приладдя. По дорозі туди я помітив, що все товариство гуляє в парку, залитому променями по-весняному теплого сонця. Картина цього незвичайного новорічного дня могла послугувати хорошим початком для мого листа. Але тільки-но я увійшов у свою кімнату, як до мене постукали, і з’явилася садівниця Розхен у святковому національному вбранні витонченого покрою. Було по-весняному тепло, і тому вона несла на руці вовняну, обшиту хутром кофточку, так що корсаж із зеленого шовку зі срібними гачечками та ґудзиками ще краще підкреслював тонку постать цієї хорошої дівчини. З-під невеликого, прикрашеного мереживами чіпця чорного оксамиту спускалися товсті золоті коси; одна коса була задерикувато перекинута через плече й лежала на руці, поверх кофтинки.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу