– Ну, це вже ви перебрали! – вигукнув капелан. – Ви забуваєте, що і в часи Шеффлера були мислителі, філософи й особливо реформатори, так що якби в ньому була хоч найменша жилка заперечення, вона б мала безліч можливостей розвинутись!
– Ви маєте рацію, – відповів я, – але все це не зовсім так, як вам хочеться. Те, що утримало б його від цього шляху тоді та, цілком імовірно, утримувало б і нині, це легкий елемент фривольної дотепності, якою забарвлений його вогненний містицизм; незважаючи на всю енергію його думки, цей незначний елемент утримав би його і нині у таборі містагогів.
– Фривольної! – вигукнув капелан. – Що далі, то гірше! Що ви хочете цим сказати?
– У підзаголовку, – заперечив я, – благочестивий поет називає свою збірку так: «Дотепні епіграми та заключні двовірші». Звичайно, слово «дотепний» у ті часи вживалося не зовсім у нинішньому розумінні; але якщо ми переглянемо всю книжку уважніше, то побачимо, що, з нашої точки зору, вона занадто дотепна і недостатньо простодушна, так що цей підзаголовок мовби іронічно передує змісту книжки. Зверніть увагу також і на присвяту: автор смиренно приносить свої вірші в дар Господу Богу, точно відтворюючи навіть у розташуванні рядків ту форму, в якій тоді було заведено присвячувати книги знатним панам, аж до підпису: «Йоганн Анґелус, той, що покірно очікує смерті».
Згадайте воістину суворого поборника релігії, блаженного Авґустина, і зізнайтеся відверто: чи припускаєте ви, щоб у книзі, де він кров’ю свого серця накреслив свої думи про Бога, він умістив таку іронічно вигадливу присвяту? Чи гадаєте ви, що він узагалі був здатний написати таку грайливу книжку, як ця? Гумору йому не бракувало, але як він суворо тримає його в шорах там, де має справу з Богом! Прочитайте його сповідь, і вам постане видовище і зворушливе й повчальне. Як обережно уникає він усякої чуттєвої та витонченої образності, всякого самообману або обману Бога красивими словами! Вибираючи найбільш прямі та прості слова, він звертається безпосередньо до Бога і пише мовби у нього на очах, аби ніяка неналежна прикраса, ніяка ілюзія, ніякі суєтні брязкальця не проникли в його сповідь.
Не зараховуючи себе до таких пророків і батьків церкви, я все ж можу разом із ними відчути цього єдиного і всерйоз сприйманого Бога. Тільки тепер, коли у мене його немає більше, я розумію, що означав той вільний та іронічний тон, яким я в юності, вважаючи себе релігійним, зазвичай говорив про божественні речі. Я мав би заднім числом звинуватити й себе у фривольності, якби не вважав, що алегорична та жартівлива форма була тільки оболонкою того цілковитого вільнодумства, якого я нарешті досяг.
Тут священик вибухнув реготом:
– От ми знову прийшли до того ж! Вільнодумство, фривольність! Рибка бовтається на довгій волосіні й думає, що стрибає по повітрю! Скоро вона почне задихатись! «А чорт народу невтямки!» – От як би я сказав, коли б мова йшла не про Господа Бога, прости, Боже, мене, грішного!
Розсердившись, що знову потрапив на зубок присяжному дотепнику, я перестав сперечатись і мовчки пішов до вікна, в якому виднілася Велика Ведмедиця, що повільно здійснює свій вічний шлях. Доротея перегортала книгу. Раптом вона вигукнула:
– Та тут найчарівніша весняна пісенька, яку я коли-небудь бачила! Послухайте:
Ти, замерзлий, встань, Ісусе,
Травень стукає до нас,
Будеш мертвим, якщо тільки
Не воскреснеш тут, в цей час!
Вона підбігла до рояля, взяла кілька акордів і заспівала ці слова на мотив перейнятого пристрасною тугою старовинного хоралу, і, незважаючи на церковну форму наспіву, в її голосі тремтіло закохане, мирське почуття.
Розділ тринадцятий
Залізний образ
Хоча навіть Різдво ще не проминуло, але здавалося, що, всупереч усім законам природи, дійсно збирається настати весна. Вночі, коли у мене ще дзвеніли у вухах слова та мелодія весняної пісні, яку напередодні співала Дортхен, я чув, як за вікном дме південний вітер і як із даху капотить підталий сніг; на ранок не за часом тепле сонце освітило висохлі поля, а повноводні струмки зашуміли та забурмотіли. Не було тільки квітів – пролісків і ранніх маргариток. І все ж у душі в мене невпинно звучало: «Травень стукає до нас, будеш мертвим, якщо тільки не воскреснеш тут, в цей час!»
Ще вчора мені здавалося, що я, зі своєю прихованою закоханістю, піднісся високо над усім, що коли-небудь відчував або думав про кохання, і раптом я зрозумів, що навіть не здогадався про зміни, що сталися цієї ночі завдяки передчасній весні.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу