Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Дбайливо здувши з нього пил, він урочисто поставив його на письмовий стіл і вигукнув:

– Се є істинне око Господнє!

Звісно, «око господнє» було вельми примітивної будови, і пізнання Ґільґуса не виходили за рамки цієї моделі, але все ж вона мусила слугувати йому для того, щоб авторитетом природознавства підкріплювати радість з нагоди загибелі Господа Бога. Крім того, він возив це око з собою мовби символ усеперемагаючої науки, яка, підходячи до нової низки відкриттів, незмінно кидає на адресу передвічного: «Гей ти, ми тепер самі знаємо, як це робиться».

До того ж око використовувалося як секретний сейф і скарбниця. Коли Ґільґус вийняв очне яблуко, я побачив порожній простір, вміст якого добряче перетрусився в дорозі. З пластівців вати він дістав золоту шпильку для краватки, срібний ланцюжок для годинника, кілька перснів і з гордістю показав мені ці коштовності. До пачок рахунків, рецепту якогось пуншу і в’язки любовних листів, отриманих ним од служниць своїх гостинних друзів, він поставився досить недбало, зате із серйозним виглядом розгорнув лотерейний квиток, ніби це була державна облігація; щоправда, на ньому було надруковано багато цифр і серед них навіть шестизначні; невелику кількість готівки, загорнутої в папір, він назвав своїм резервним фондом і сказав, що ні за яких обставин не доторкнеться до них, а тому вони і зберігаються тут. Колекцію завершував висохлий букетик квітів, який, здавалося, примиряв його власника з людьми, нагадуючи про прості людські почуття.

Таким був вміст ока; вийнявши його, він усе вклав у порожню коробку, яку і замкнув у шухляду столу; саму анатомічну модель він збирався демонструвати під час майбутніх повчальних бесід.

Першого ж вечора, коли до нашого товариства приєднався капелан, Ґільґус обрав його мішенню свого апостольського завзяття, і тут розгорілася гучна суперечка, але священик незабаром розпізнав у прибульці пародію на ідейного противника, і тоді, лукаво примруживши очі, він змінив тактику й почав лестити розбурханому Петеру Ґільґусу, який із неймовірною сміливістю кидався всякими блюзнірськими промовами. Капелан говорив, що він щасливий вітати гостя і пізнати настільки яскраво виражене і своєрідне закінчене явище; абсолютні протилежності завжди сильніше притягують одна одну, ніж невизначена половинчастість, і врешті-решт вони з’єднуються десь у вищих сферах. Пристрасний прихильник Бога, сказав він, і пристрасний заперечувач Бога, власне кажучи, запряжені в одне й те ж ярмо, від якого перший так само не може звільнитись, як і другий; тому він як вірний супутник пропонує йому свою дружбу. Таке завзяте і вперте заперечення Бога є, мовляв, лише іншою формою прихованої богобоязні; були ж у перші століття такі святі, які зовні виставляли напоказ велику гріховність, аби, відкинуті світом, тим вільніше віддаватися вихвалянню Бога. Ґільґус, збитий з пантелику, не розумів, чого від нього хочуть, і намагався допомогти собі нестримною балаканиною; але веселий капелан обволікав противника сотнею найулесливіших жартів, заспокоював його словами про те, що Господь Бог уже давно примітив його і що все ще налагодиться; зрештою Ґільґус розм’як і прийняв запрошення капелана наступного дня поснідати з ним у церковному будинку. Там вони відновили полеміку, потім випили разом і, уклавши дружбу, вирушили на прогулянку по полях та найближчих корчмах. Капелан придумував усе нові жарти зі свого новоспеченого друга, бо він незмінно зберігав ясність думки і не забував про свої підступні наміри, в той час як Ґільґус, варто було йому хоч трохи випити, втрачав здатність міркувати і, проливаючи жалюгідні сльози, починав розчулюватися величчю своєї долі та грандіозністю епохи, коли «життя є великим щастям». Якщо капеланові вдавалося вдень або ввечері привести Ґільґуса в такому стані в замок, то радості його не було меж. Граф усміхався то весело, то похмуро. Доротея ж безперервно реготала і з цікавістю прислухалася до розмови, – їй ніколи не доводилося бачити нічого подібного; Ґільґус особливо смішив її, коли падав перед нею на коліна і, плачучи, цілував край її одягу; справа в тому, що він відразу ж кинув доньку садівника, до якої почав залицятися, ледве тільки дізнався, що Дортхен не графиня, та й до того ж іще енергійна і вільнодумна жінка; очевидно, він вважав її призначеною розділити з ним його радість із приводу того, що «життя є велике щастя».

Коли ж після таких витівок він знову приходив до тями, його опановував меланхолійний смуток, і, щоб загладити свої гріхи, він здійснював різні героїчні вчинки. Незважаючи на холоднечу, він купався у ставку і струмках, так що часто можна було бачити то тут, то там, як голий атеїст пірнав під воду або випливав на поверхню. З посинілим обличчям і мокрим волоссям він запевняв нас, що почувається заново народженим, і капелан разом із Дортхен і навіть пустотлива Розхен щодня розважалися його подвигами. Капеланові навіть передавали, що селяни збиралися виловити язичника-водяного та розтерти насухо соломою, і священик заздалегідь смакував задоволення від такого розважального видовища.