Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Втім, як кажуть, вік живи – вік учись, і жодна людина не може з упевненістю передбачити, у що вона буде вірити на схилі років. Тому ми прагнемо необмеженої свободи совісті. Але людство має досягти того, щоб із такою ж незворушністю, з якою воно відкриває невідомі досі закони природи або нові сузір’я, приймати рух і події у сфері духовного життя, розглядаючи їх неупереджено й завжди залишаючись самим собою. Осяяне яскравим світлом, воно безстрашно стверджує себе словами: «Тут я стою і не можу інакше!» Але минуло трохи часу, і мені вже не потрібні були вказівки вільнодумного графа; я самостійно йшов по тому ж шляху далі, розбираючись в одноманітно-натхненних словах великого друга Божого, якщо можна іронічно або навіть усерйоз так назвати того, хто все життя не розлучався зі своєю улюбленою темою. Як усі неофіти, я став навіть ревніше інших, і факел, який освітлював незайманий ліс моїх думок, горів особливо яскраво, позаяк був запалений од вогню любові. Я, як і раніше, займався порожньою балаканиною, тільки в протилежному сенсі, особливо в довгі вечори, коли дивакуватий капелан, приваблений суперечкою, заходив у замок, аби на свій лад притягнути до відповідальності нового віровідступника.

У цього чоловіка було три основні властивості: він дуже любив попоїсти і випити, був великим ідеалістом у релігійних речах і ще більшим любителем гумору. Останнє виявлялося зазвичай у тому, що він кожні чверть години вживав слово «гумор» і робив його мірилом усього, що траплялося й вимовлялося. Все те, що він сам робив, говорив і відчував, він вважав перейнятим почуттям гумору, і хоча гумор присутній тут далеко не завжди – найчастіше це були нескінченні тріскучі фрази з феєрверком антитез, мальовничих порівнянь і притч, – все ж чоловік цей був до певної міри здатний на гумор, особливо в ті вечори, коли ми сиділи біля каміна і він неймовірно балакуче роз’яснював нам природу гумору й той сумний факт, що ми абсолютно позбавлені сього Божого дару.

Він старанно читав усі гумористичні твори, а також усі праці, в яких ішлося про гумор, і побудував собі справжню систему уявлень про цю стихію – вологу, текучу, ефірну, яка охоплює весь світ на кшталт океану (так він називав гумор), систему, що була пов’язана з характером його теології. Він згадував Сервантеса так само часто, як Шекспіра, причому найбільше задоволення він отримував від нескінченних бійок, які випадали на долю Санчо і його пана, від усякого роду витівок, крутійства і грубих жартів. Він не помічав скарбів мудрості та шляхетності, вкладених автором у вуста лицаря з Ламанчі впереміж зі спалахами безумства, він не хотів або не міг помітити більш тонкого глузування, особливо якщо його можна було застосувати до нього самого, і це являло собою кумедний контраст до його запевнень про властиве йому чуття гумору. Так, у пригоді в печері Монтесиноса він бачив лише надзвичайно смішну історію. На комізм, укладений в епізоді з довгим канатом, який даремно розкручують, у той час як лицар уже спочатку заплющує очі (подібно до всіх, хто обманює сам себе і тим самим тероризує інших), і на те, як поводиться потім Дон Кіхот, коли заходить мова про подію в печері, – на все це капелан не звертав ніякої уваги або, читаючи це місце, досадливо морщив ніс.

Його ідеалізм (а він, то хвалячись цим, то мовби виправдовуючись, називав себе ідеалістом) полягав у тому, що він вважав грубим матеріальним гноєм або прахом усі речі та події, які його співрозмовники вважали ідеальними, причому вони мали на увазі під цим події та речі, що досить повно виражають свою сутність і виявляють таку; навпаки, ідеальним він вважав усе небачене, незрозуміле, безіменне та невимовне, а це було однаково, що назвати Померанією порожнечу небесного зводу. Так, усяку дилетантську мазанину, з якої явно нічого не могло вийти, він називав ідеальним прагненням, хоч яка б вона була безглузда й нахабна; зате самовіддану, серйозну роботу в науці та мистецтві, яка веде до перемог духу, він називав марною гонитвою за успіхом, почестями та грошима. Архітектора, чиї дзвіниці обвалювалися, він називав ідеалістом, поставленим у трагічні умови, а того, чия будівля трималася міцно, матеріалістом, який ганяється за земними благами.

Він був католицьким священиком і все ж виявляв терпимість до всяких релігійних учень; але про це він скромно замовчував і не хвалився цим. Зате він із фанатичним завзяттям ставав на захист освіченого деїзму, сповідуваного ним, і захищав його більш пристрасно, ніж будь-який піп догмати своєї релігії. Він намагався чинити воістину диявольський тиск на співрозмовника своїми ідеалістичними та гумористичними аргументами і зводив високі багаття з антитез, кульгавих парабол і вимучених дотепів, прагнучи спалити на них розум, добру волю і навіть совість свого супротивника і мовби віддати таким жертвопринесенням хвалу своїй власній думці.