Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Тривала перерва в роботі, події останнього часу, моє рішення відмовитися від живопису, без сумніву, сприяли широті моїх поглядів і оновленню мого сприйняття речей або, вірніше, пробудили від сну думки, і тепер усе це пішло мені на користь. Вже коли я був останній раз у графа, я зовсім іншими очима глянув на свої старі та нові картини; ніби полуда спала з моїх очей. Це відчуття не полишало мене й тепер, коли я працював невтомно, але холоднокровно, рвучко, безтурботно і разом з тим обережно, при кожному окремому мазку думаючи про наступний, – від цієї повільності мій робочий запал анітрохи не остигав. Часом те, що нам ніяк не вдавалося раніше, раптом, без жодної попередньої вправи, виходить через деякий час, – чи тому, що просто встигли оговтатися наші духовні сили, чи тому, що змінилися життєві умови; такі явища бувають частіше, ніж зазвичай думають. Так і було тепер зі мною, – звісно, в тих межах, які мені взагалі поставлено природою.

Я почав одночасно дві картини й завдяки рівному та світлому настрою просунув їх досить далеко. Справжнім джерелом мого творчого горіння було почуття, що пробудилося в мені, любов чи закоханість, – не знаю, як назвати цей стан, його можна визначити тільки після того, як він випробуваний часом і, подібно до всякої обумовленої життям необхідності, стає буденним. Свого часу я навчався називати серце м’язом і механічним насосом; тепер і я опинився під владою ілюзії, і мені почало здаватися, що воно – житло душевних рухів, викликаних почуттям любові; всупереч звичайним жартам з його геральдичної форми, видрукуваної на пряниках і гральних картах, усупереч усім іншим існуючим у народі символічним його зображенням, воно стверджувало свою споконвічну репутацію, бо вигляд Доротеї, з її ореолом таємничого походження, з її особливим ставленням до життя, красою й освіченістю, увійшов і влаштувався, очевидно, в серці, а не в голові; остання несла лише службу швейцара та спостерігача у своїй комірчині, відкритій світлу та звукам, щоб потім кинути все почуте і побачене під жорна темного пурпурового млина пристрасті.

Навіть розум справно служив їй і сприяв тому, щоб віддати їй належне. Дивлячись на все очима Дортхен, я бачив життя в його тлінності й безповоротності, й тепер світ виблискував більш яскравими і променистими барвами, – він перевтілився для мене, як він був перевтілений для неї. Млосне відчуття щастя пронизувало все моє єство, коли я думав про можливість прожити своє коротке життя в цьому прекрасному світі біля коханої. Тому я з цілковитою байдужістю слухав розмови про буття чи небуття Творця і відчував, як без радості й жалю, без глузування і без зусиль розсипаються та зникають щеплені мені з дитинства уявлення про Бога й безсмертя. Щоправда, приводом до такої свободи духу послужила моя цілковита несвобода перед обличчям любові, що не цілком достойно чоловіка; відчуваючи це, я намагався виправдати себе серйозними доказами і звернувся за допомогою до бібліотеки графа. З історією філософії я був знайомий лише в загальних рисах, і малодосвідченому новачкові ці крупинки знань мало що давали для розуміння основних питань буття. Я вхопився за праці філософа, що творив у наші дні, чиї твори здобули широкий успіх; він роз’яснював усі ці питання своєю класично одноманітною, але пристрасною мовою, доступно для загального розуміння, перевертаючи їх на всі боки, і, подібно до чарівного птаха, що сидить на самотньому кущі, своєю піснею виганяв Бога із грудей тисяч людей.

За складом свого розуму, а почасти й за особистими нахилами граф належав до числа людей, які з натхненням поширювали культ цього філософа, хоча він не поділяв думки, що такі ідеї в найближчому майбутньому неминуче приведуть до політичної свободи.

Як гостинний господар він не хотів нав’язувати мені ці погляди, але коли я спочатку, як зазвичай, заходився чинити опір новим впливам і запитувати себе, чи встоять мої моральні правила, почалася нескінченна балаканина на тему про існування Бога, до якої я, правда, звик із дитячих років.

Граф давно вже склав собі власну думку про ці речі, й тому він дещо нетерпляче сказав:

– Мені абсолютно байдуже, вірите ви в Бога чи ні! Я вважаю вас людиною, для якої немає ніякого значення, у чому бачити причину свого буття та свідомості, – в собі самому чи поза собою; якби це було інакше, якби я думав, що з вірою в Бога ви були б однією людиною, а без віри – іншою, я б не відчував до вас тієї довіри, яку відчуваю. Завдання нашого часу, яке він покликаний виконати і викликати до життя, у цьому якраз і полягає, щоб створити цілковиту впевненість у чесності та справедливості кожного людини, що дотримується будь-якої релігії та будь-яких поглядів, упевненість, яка визначає не тільки закони держави, а й особисті, приватні відносини людей між собою. Справа не в атеїзмі чи вільнодумстві, не в легковажності, розчарованості чи скептицизмі, – хіба не однаково, які назви люди придумали для всіх цих протиприродних речей! Справа в тому, щоб зберегти право на душевний спокій, хоч до чого б нас привели роздуми та дослідження.