Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Так, так, пане, суворий охоронцю бездоганного походження! Я справжнісінька знайда, і звуть мене Дортхен Шенфунд, не інакше, – так охрестив мене мій добрий прийомний батько!

Із подивом я глянув на графа, той сміявся:

– Так це і є мета твого жарту? Ми дійсно днями посміялися, коли читали ваші слова, нібито, придивляючись до себе, ви приходите до переконання, що у вас є тридцять два предки. Коли ж ми почали читати далі й дійшли до місця, де ви не можете втриматися, щоб не висловити деяких міркувань про своїх предків, це ось дитя надулось і почало скаржитися, що всі, всі – і дворяни, й міщани, і селяни, всі пишаються своїм походженням, і тільки вона має соромитися, що в неї немає ніяких родичів. Тому що я і справді знайшов її на вулиці, й вона стала моєю розумною і славною прийомною донькою.

Лагідно провів він рукою по її непокірних локонах, які прагнули повернутися зі свого вигнання на точеній шийці до звичайного свого місця біля розчервонілих щічок. Збентежений і схвильований, я попросив вибачити мені за те, що мимоволі образив її почуття. Я додав, що цілком заслуговую бути осоромленим, оскільки задумав збити пиху з уявної гордовитої графині, замість того щоб примиритися з її напрямом думок. Втім, її походження все ж найбільш знатне, – вона з’явилась як прямий посланець Господа Бога, і за всім цим може ховатися надзвичайна й піднесена таємниця.

– Ні, – заперечив граф, – не робитимемо з неї зачарованої принцеси. Ця невигадлива історія відома тут усім і кожному, а те, що знає будь-яка дитина, можна розповісти й вам. Близько двадцяти років тому, коли моя кохана дружина померла, я в невтішній печалі багато мандрував по країні. Якось увечері я зупинився в одному з наших міських будинків, на австрійському березі Дунаю, там, де часто полюбляла бувати моя незабутня дружина. Підійшовши до будинку, я побачив, що на кам’яній лаві біля воріт тихо сидить гарненька дівчинка двох або трьох років; я не звернув на неї ніякої уваги. Увечері я знову вийшов подивитися на захід сонця над широкою рікою, яким, бувало, так часто милувалася покійна; дитина спала там же. Коли я через півгодини повернувся, дівчинка нечутно і злякано плакала. Я покликав управителя, але цей байдужий чоловік не зумів мені нічого пояснити, а тільки сказав, що через місто проходила група переселенців і, очевидно, дитина належить їм. Я наказав узяти дівчинку в будинок і подбати про неї, а позаяк усе це робилося вкрай повільно й неохоче, я покликав її до себе й нагодував вечерею. Переселенці дійсно тут були, але вони вже спустилися на плотах і кораблях униз по Дунаю. Згідно з даними, встановленими поліцією, вони прийшли із Швабії і прямували в південну Росію; але як на старому місці, так і на новій батьківщині ніхто нічого не знав про дитину, ніде її не кинулися шукати, ніде – ні в книгах, ні в документах переселенців вона не була записана. Циганський табір, що з’явився поблизу міста, дав привід до нових розшуків. Але й там нічого не з’ясувалося. Коротше кажучи, дівчинка залишилась у мене, як справжнісінька знайда, – ось вона перед вами! Я створив їй забезпечене існування, оголосив мою покійну дружину її хрещеною матір’ю і дав їй ім’я Доротея, яке носила дружина. Прізвище Шенфунд я закріпив нотаріальним записом, а коли переконався, що дівчинка росте славною та доброю, я удочерив її за всіма правилами та законами і додав до її прізвища назву тутешніх місць. Так що тепер її звуть Шенфунд-В…берг. Графинею я, щоправда, не міг її зробити, але це й не обов’язково!

– Ну як же, слід мене пожаліти, чи мені потрібно заздрити? – запитала мене красуня Доротея, злегка нахиливши голову.

– Звичайно, вам можна лише заздрити, – сказав я, отямлюючись од схвильованого подиву. – Ви просто схожі на нову зірку, яка несподівано з’явилась із глибин неба і якій дали ім’я. Але зірка може знову зникнути, тоді як безсмертна душа, що носить тепер ваше ім’я, не зникне ніколи.

Вона злегка похитала головою, мовби на знак заперечення, і мовила:

– Не будемо надто пишатися такою розрадою. Знайда може так само непомітно зникнути, як з’явилася.

Я не міг пояснити собі значення цих слів, тим більше що, милуючись її красою, встиг забути свої власні слова, що викликали відповідь дівчини, і граф пояснив мені:

– Бачите, це особливість нашої Дортхен: вона не вірить у безсмертя душі, й не те щоб її навчили цьому, хто-небудь справив на неї вплив – ні, вона не вірить сама по собі, змалку, так би мовити, з пелюшок!