Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Отже, – вів далі він, – поговоримо про головне, а саме – чим ви займетеся тепер? Я теж відчуваю, що вам необхідно змінити професію; для того щоб бути скромним пейзажистом, у вас невідповідний характер – ви занадто широка, незграбна, суперечлива і неспокійна людина, вам потрібно зайнятися іншою справою! І ви мусите це зробити не мимоволі, не з відчаю, але, як я вже говорив вам, зберігаючи свою гідність і повну свободу волі та вибору.

– Але ж я вже віддав данину пристойності завдяки тому милостивому прийому, який ви виявили моїм сумнівним витворам!

– Ні, не це я мав на увазі! Ви маєте самі собі явити доказ ваших здібностей, показати, що ви зможете якщо й не з блиском, то, в усякому разі, з честю, витримати будь-яке випробування в тій галузі, яку обрали, й лише тоді ви можете її залишити! Напишіть тут, у нас, завершену річ, зібравши всі свої сили, але з легким серцем, сміливо й без турбот, і я готовий побитись об заклад – ми продамо її!

Я знову похитав головою, так як уявив собі довгі місяці, яких мені ще буде коштувати така затія.

– Пане граф, – сказав я, – навіть якщо ця річ і вдасться мені, вона буде не чим іншим, як одним із тих символів, у світі яких я, на вашу думку, перебуваю, і в цьому разі вона обійдеться мені занадто дорого! Та й ваше власна великодушність сприяла тому, що я з нетерпінням рвуся додому!

– Послухайте, ось що я вам запропоную! – заперечив він. – Давайте діяти без подальшого зволікання. Залиште остаточне рішення до ранку. Зберіться в дорогу завтра раніше, екіпаж очікуватиме вас; і тоді, у відповідності з вашим бажанням, я або довезу вас до найближчої поштової станції, де проходить шлях на Швейцарію, або ми разом вирушимо в місто, де в мене і без того є справи, і ви зробите всі покупки, необхідні для вашої роботи. Згода?

Я погодився, не сумніваючись, що оберу шлях, який веде на батьківщину.

Цього дня ми мали обідати в так званій лицарській залі, – вона була розташована на верхньому поверсі, й я ще там не бував. Доротея прийшла в бібліотеку, щоб сповістити нас про це.

– Зала ця виходить на сонячну сторону, і там так тепло сьогодні, – сказала вона, – що не потрібно топити; можна буде навіть відчинити вікна й насолоджуватися чудовим осіннім днем.

Я з німим захопленням дивився на дівчину, думаючи, що сама вона схожа на сонячний червневий день. Та й граф замилувався, дивлячись на неї і приємно здивований. Вона була в чорній атласній сукні, шию та груди її прикрашали благородні мережива, в яких тонула нитка перлів. Сьогодні важка маса темних локонів була особливо круто відкинута назад, відкриваючи погляду світлі скроні, й це додавало всій її голівці виразу якоїсь гордої волі.

– Що це ти так убралася? – запитав граф. – Чи чекаєш гостей, про яких я нічого не знаю?

– Та ні, – відповіла вона, – мені просто захотілося причепуритися на честь такої славної погоди та обіду в лицарській залі. До того ж я сподіваюся потішити погляд нашого гостя, пана Леє, різноманітними та яскравими враженнями; можливо, якщо він продовжуватиме свої записки, коли-небудь присвятить півсторінки цій трапезі, а разом з описом зали в його книгу прослизне ненароком і моя скромна особа! Та, крім того, сьогодні й у католицькому й у протестантському календарі день Нарциса, а значить, і нам можна віддатися сьогодні деяким марнославним задоволенням. Чи не так, пане Генріху?

Хоча цю тираду було виголошено з милою усмішкою, в тоні стриманої серйозності й водночас привітної люб’язності й вона ніби не таїла в собі злого умислу, все ж згадка про Нарциса здалася мені насмішкою із самозамилування, яке містилося в моєму рукописі, – мені стало не по собі, й я пошкодував, що показав його. Хоч чим би були викликані ці шпильки, були вони засудженням або ж просто жартом, в обох випадках я почувався осоромленим і, почервонівши, не міг знайти слів для відповіді. Вона не звернула на це уваги й не помітила мого збентеження, так що я, мабуть, перебільшив серйозність її намірів уразити мене.

Лицарська зала дійсно виявилася дуже пишною та сповненою святкової урочистості. По підлозі стелився яскраво-червоний килим; стіни між писаною стелею та темними дерев’яними панелями вище людського зросту було обвішано портретами предків. Над чорним мармуровим каміном громадилася старовинна зброя та лицарські обладунки; інша зброя, більш тонкої роботи, виблискувала в засклених шафах, причому особливо вирізнялися коштовні шпаги та мечі, зображення яких можна було впізнати на деяких портретах колишніх власників. Одначе тут були предмети озброєння і більш далеких століть, не відображених на полотні. Так, невеликий трикутний щит був прикрашений ледве видимим старовинним простим гербом, – тепер він був лише одним із двадцяти полів родового герба графа Дітріха, і на його верхньому краї було поставлено чотири прикрашені короною шоломи, що нагадують півнів на жердинці.