Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Що ж, добре, – відповів я, всміхаючись і не без таємної радості, що мої справи так швидко одужали, – давайте вирахуємо все абсолютно точно! Тут має бути приблизно вісімдесят повністю закінчених малюнків, які в середньому, в звичайному продажі та при сумлінній оцінці, коштують по два луїдори кожен, – можливо, один трохи більше, інший трохи менше; потім має бути близько ста невеликих начерків та ескізів, які почасти взагалі нічого не варті. Їх можна вважати пересічно по гульдену, і від суми, яка вийде, відніміть ту, що ви сплатили за все це пану Шмальхеферу.

– Ну, от бачите, – сказав граф, – це розумні слова! Можу вам одразу назвати суму: за всі ці речі, включаючи великі картони, я заплатив лахмітникові триста п’ятдесят два гульдени сорок вісім крейцерів.

– Значить, він дійсно заробив не так багато, як я вважав, – зауважив я, – позаяк приблизно половину цієї суми він віддав мені.

– Це показує, що він не дуже розбирався в цій галузі свого квітучого підприємства! Ну, а що стосується картонів, які ви майже знищили, про них ми домовимося згодом, коли вони будуть відновлені. Тепер давайте порахуємо вміст цієї теки, щоб ви, до того часу, як ми сядемо за стіл, уже знали, скільки у вас грошей, і звільнилися від цих турбот.

Я почав розкладати свій товар на дві купки; більш цінні речі в один бік і менш достойні в інший, не довго замислюючись над кожним малюнком. Граф нерідко рятував той чи інший, з моєї точки зору менш удалий, малюнок і відкладав його до більш цінних. Зрештою обидві купки були пораховані та оцінені, після чого господар пішов у внутрішні покої й повернувся з сумою, що перевищувала півтори тисячі гульденів. Він перерахував золоті монети і поклав їх переді мною. Я подякував графу з палаючим од радості обличчям, витягнув свій шкіряний гаманець, у якому лежав жалюгідний дріб’язок на дорожні витрати, вийняв гроші і всипав туди золото, від якого мій гаманець сильно округлився. Тепер я був упевнений, що повернуся додому за значно кращих обставин, аніж припускав, і що зможу повернути матінці частину того, чим вона пожертвувала заради мене.

– Ну, як у вас тепер на душі? – запитав мене граф, помітивши на моєму обличчі радісне задоволення, коли я ховав у кишеню реальну пригорщу того казкового золота, яке бачив уві сні. – Ви не відчуваєте бажання відмовитися від своїх планів і ще якийсь час продовжувати заняття живописом? Адже після того, як на мою долю випала честь покласти такий початок, все може обернутися на краще й піти по зовсім іншому шляху!

– Ні, такого повороту не може бути! Вся ця несподівана пригода носить занадто винятковий характер і повторитися не може. До того ж моє рішення корениться глибше, і воно не залежить від того чи іншого матеріального успіху. Я бачив людей, які перевищували мене талантом, вони виконали таке рішення і залишили щедро винагороджувану діяльність художника тільки тому, що у них не лежала до неї душа.

Я розповів йому історії Еріксона і Люса. Але він похитав головою і мовив:

– Обидва ці випадки різняться між собою, і обидва вони відрізняються від вашого! Безперечно, і ви не просто неосвічений нехлюй, – якби це було так, вам нічого б не варто було кинути вашу професію, і ми б з вами не займалися цією розмовою. Звичайно, зізнаюся вам, за певних обставин мені навіть подобається, коли людина може кинути ремесло, яке вона розуміє, відчуває і знає вздовж і впоперек, тільки тому, що воно не задовольняє її, – я готовий вважати це виявом внутрішньої сили людини. Але мені здається, ви ще недостатньо перевірили себе. Саме тому, що ви ще не досягли вищої точки свого розвитку, що не досягли впевненості тих обох митців, про яких ви розповідали, ви, по-моєму, ще не маєте права здійснити цей гордий крок зречення!

Я розсміявся, подумавши про те, у скільки б мені обійшовся такий вчинок за моїх теперішніх обставин, але не сказав про це вголос і лише зауважив:

– Ви помиляєтеся, пане граф! Я вже досяг вершини свого скромного шляху і, повірте, нічого кращого вже не створю; навіть за найсприятливіших умов із мене вийде в кращому разі академічний дилетант, який прагне стати чимось особливим і, по суті кажучи, не відповідає вимогам ні навколишнього світу, ні епохи.

– О ні! Повторюю вам, здоровий інстинкт не дав вам завершити те, що ви хотіли. Людина, створена для високих цілей, завжди погано управлятиметься з ницими завданнями, поки вона ставитиме їх собі з примусу. Бо вільна людина, не обмежена ніякими рамками, достойно виконує лише найвище з усього, що вона взагалі здатна створити, в усьому іншому вона плутатиметься й робитиме дурниці. Інша справа, якщо вона з чистого запалу візьметься знову за дрібниці, – тоді вона жартома і граючись упорається з ними. І ось це, на мою думку, треба спробувати! Вам не слід пускатися навтікача, ви мусите з гідністю залишити заняття вашої юності, щоб ніхто не міг косо подивитися вам услід! Навіть якщо ми і зрікаємось чого-небудь, ми маємо зрікатися за вільним вибором, не так, як лисиця знехтувала виноград.