Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Пан граф, звичайно, дуже здивується та зрадіє, зустрівшись з вами так несподівано. Тому що коли він уперше привіз із міста ці малюнки та потім, коли поступово прибували ще і ще, панове цілими днями їх розглядали, і тека весь час лежала розкритою.

Через деякий час повернулася Дортхен.

– Прошу вас, підніміться на поверх вище! – сказала вона. – Розхен вам посвітить, а її батько допоможе вам улаштуватися. Розташовуйтесь, як вам буде зручно, наскільки це є можливим за такий короткий термін, аби ви могли зустріти тата цілком відпочилим, а мені не довелося б діставати зауваження за погану гостинність.

Я підняв свій дорожній мішок, але його підхопила Розхен і понесла попереду мене; вона зі свічкою в руках піднялася на другий поверх флігеля, куди я вирушив, надавши себе волі провидіння.

Я опинився в кімнаті садівника, – він сидів разом із кістером за вечірньою склянкою вина і зустрів мене як людину, що не викликає ніяких сумнівів, та й кістер тепер бачив у мені бажаного гостя, якого чекали й який, очевидно, дивною своєю появою хотів лише зіграти своєрідний жарт. Садівник повів мене на кілька сходинок вище, в іншу частину флігеля, повернену до замку, – там була невелика кімнатка, що була прибудована до будиночка і спиралася на дерев’яні колони. Цей мовби привішений зовні мезонін суціль, від підніжжя колон до самого даху, заріс пурпурно-червоною жимолостю; в кімнаті стояло ліжко й було так багато меблів, що тут можна було не тільки провести ніч, але і жити з усіма зручностями.

На стільцях мене чекало чудове вбрання, і садівник запропонував мені переодягнутись. Але щоб не робити цього, я вважав за краще відразу ж лягти в постіль, тим більше що у мене злипались очі, й я попросив садівника, як тільки я ляжу, взяти мій мокрий одяг, щоб його висушили й почистили. Коли я після всього, що сталося, лежав нарешті в темряві, почувся шум екіпажів, які під’їжджали, та гавкіт собак. Це, безсумнівно, граф повертався додому. Але я був радий, що випала мені відстрочка, завдяки якій я міг цього вечора не представлятися йому.

Спав я так міцно і так довго, що прокинувся лише в середині дня. Мій одяг було давно приведено до ладу й нечутно принесено в кімнату; коли я глянув на нього, я ще раз порадів угоді, укладеній з люб’язним євреєм. Так нерідко в певний момент відчуваєш особливу цінність тієї чи іншої речі. Скромний дохід від моєї роботи у вигляді пристойного одягу здався мені в цю хвилину більш бажаним, ніж в інший час могла б здатися вдвічі або вчетверо більша сума.

Поки я одягався, у двері мої постукали. Я сказав: «Увійдіть!» Двері широко відчинились, і на порозі з’явився високий красивий чоловік; не випускаючи дверної ручки, він уважно оглянув кімнату й її мешканця. У нього була густа борода, що тоді ще рідко зустрічалось, яка, як і голова його, була злегка торкнута сивиною; на ньому була коротка сіра куртка мисливця з роговими ґудзиками.

– Добрий день! Вибачте, прошу вас! – мовив він звучним низьким голосом. – Я тільки хотів поглянути, як почувається мій гість.

– Я почуваюся чудово, пане граф, – якщо у вашій особі я дійсно маю честь вітати господаря цього будинку! – відповів я, злегка збентежений, відклав гребінь, яким якраз причісувався, і вклонився, як умів.

– Будь ласка, продовжуйте займатися своїми справами й почувайтесь як удома! Але спершу дозвольте мені привітати вас.

Він увійшов до кімнати, міцно потиснув мені руку, і з цього моменту мого збентеження як не бувало, бо в потиску його руки, в його погляді та в звуках його голосу відчувалася вільнодумна людина, яка стоїть вище всяких умовностей.

– Ну, а тепер скажіть, – жваво вигукнув він, сідаючи до відчиненого вікна, щоб мені не заважати, – невже ви й справді наш Генріх Леє, той самий художник, ім’ям якого підписано всі ці чудові малюнки? Підтвердивши це, ви б мене найбільше втішили. Знаєте, в колишні роки я сам займався такими речами, але в мене нічого не виходило, і я облишив це заняття. Але я дуже радів щоразу, коли мені вдавалося роздобути справжній малюнок з натури, а це не часто буває. А тому ніщо не могло бути для мене більш бажаним, аніж володіння таким, можна сказати, багатством, – воно містить у собі весь шлях розвитку чесного художника, який прагне істини, і разом з тим цілу галерею явищ живої природи. Коли ми розкопали ці речі у глухого дивака-мецената, я відразу ж подбав, аби все це потрапило в мої руки. Я намагався також дізнатися, звідки у нього малюнки, але старий вперто тримав це в таємниці!