Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Підвівши очі, я глянув в обличчя тієї, яка всміхалася мені поверх картини, і тепер, коли я бачив його зблизька й коли воно було яскраво освітлене вогнем, який палав у каміні, воно теж раптово здалося мені давно знайомим, і все ж я не міг пригадати, де мені довелося його бачити. Я болісно думав, несучись у минуле, яке тим важче пригадувалося мені, що і події сьогодення були ще не цілком мною усвідомлені. Й раптом за привітним виразом очей і напіввідкритих губ я впізнав ту прекрасну дівчину, яка колись заглядала у вікно лахмітника, питаючи про китайські чашечки; тепер я не сумнівався, що сплю та знову бачу сон про повернення на батьківщину, і знав, що, як це бувало завжди, у нього буде сумний кінець; тому і все, що я бачив, здавалося мені породженням лукавого сну, а мої думки про це – примарним усвідомленням сплячого, який боїться прокинутись і побачити навколо себе колишні безпросвітні злидні. Але позаяк насправді я не спав і мій розум працював цілком реально, то я сприймав усе навколишнє з особливою виразністю та яскравістю, і коли погляд мій знову впав на невибагливий краєвид, де мені були знайомі кожен камінчик і кожна травинка, на очах у мене виступили сльози, і я відвернувся, щоб сонне видіння зникло.

Навіть і тепер, через роки, ця маленька подія нагадує мені, що пережите іноді буває не менш чудовим, ніж побачене уві сні, й притому більш розумним; зрештою, не так уже й важливо, скільки часу все це триває.

Доротея замовкла, з хвилюванням і співчуттям спостерігаючи за мною; вона не зважувалася зрушити і на хвилину зберегла свою сповнену принади позу.

Нарешті вона знову повторила моє ім’я і сказала:

– Ну, кажіть же! Ви той, хто все це зробив?

Прокинувшись від гучного звуку її голосу, я встав, узяв із її рук малюнок і почав уважно його розглядати.

– Звичайно, це моя робота, – відповів я, – як вона потрапила до вас? – І в ту ж мить я звернув увагу на інші малюнки, які дівчата розбирали, поки я дрімав; підійшовши до столу, я подивився на аркуші, що лежали там, потім порився в теці й побачив, що в ній лежать усі мої малюнки та ескізи; всі вони були тут, усі лежали разом, як і в ті дні, коли я володів ними.

– Що за пригода! – вигукнув тепер і я в подиві. – Ніхто б не повірив, що таке може статись! – Я знову глянув на дівчину, яка стежила за моїми рухами з неприхованою і радісною цікавістю, широко розкривши здивовані очі; потім я вів далі: – Але вас я теж уже бачив і тепер розумію, як потрапили до вас ці речі; чи не траплялося вам заглядати якось у вікно до старого Йозефа Шмальхефера та питати про старовинні чашки, в той час як хтось грав там на флейті?

– Як же, як же! – вигукнула вона. – Ану, дайте я подивлюся!

І вона без ніяковості почала мене розглядати, поклавши руки мені на плечі.

– Де ж сьогодні були в мене очі? – сказала вона ще більш здивовано. – Звичайно, це так! Я бачила це обличчя в лігві старого чаклуна, як його називає батько. І ви тоді грали «Хай сонце, сховане за хмари» – чи не правда, пане Генріху… пан Генріху Леє? А як далі?

– «Незриме, царствує віки. Чи нами ж править для покари сліпому випадку з руки?» А як же тепер усе це розуміти?

– Що ж, якщо залишатися в межах міфології, я скажу так: нехай уже править нами чарівне сліпе божество випадку, поки воно проробляє такі милі пустощі! Йому слід приносити в жертву тільки свіжі троянди та мигдальне молоко, щоб воно завжди так легко, непомітно й благотворно правило нами! Ну, а тепер вас належить прийняти по всій формі, достойно цієї чудової події й так, як цього вимагають обставини! Тут, у будинку, є скромна кімната для гостей. Я зараз же дам потрібні розпорядження. Вам слід передусім переодягнутися. Залишся поки що тут, Розхен, аби ніхто не образив бідолашного пана Леє! – З цими словами вона швидко вийшла.

Я не знав, чи маю вважати цей новий поворот у моїй долі щастям, і, зітхнувши, розглядав свої малюнки, які настільки несподівано знайшов, щоб утратити їх знову. Розіна, яка швидко освоїлася з радісною душевною прихильністю своєї пані та, мабуть, вважала мене сором’язливим, привітно сказала:

– Не турбуйтеся ні про що! Пан граф і панночка чинять завжди так, як їм подобається та як вони вважають правильним! І те, що вони роблять, вони роблять щиро, не турбуючись про те, що скажуть сусіди.

– Дедалі то важче! Як, невже будинок цей належить графу? – запитав я, скоріше переляканий, ніж приємно здивований.

– А ви хіба не знаєте? Графу Дітріху В…берзькому.

Отже, крім того всього мене чекало нове приниження, – я ж не вмів поводитися з людьми з абсолютно невідомих мені вищих верств суспільства; ніколи в житті я не зустрічався з жодним так званим графом, і в мене були фантастичні уявлення про спосіб життя та вимоги таких панів; я відчував до них ворожість, викликану природженим почуттям рівності, яке властиве швейцарському громадянину. Потім мені спало на думку, що, будь господар цього будинку навіть селянин, я в своїх стоптаних і розбитих черевиках уже не міг стояти з ним на рівній нозі, й я цілковито розгубився від того обороту, якого набуло моє мандрування. Одначе добра дівчина продовжувала заспокоювати мене, бажаючи надати мені мужності: