Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Я був здивований його глибоким розумінням і тим, як він підкріплював окремими прикладами свої судження. Потім він витягнув із шафи ще кілька тек.

– А ось тут я ніяк не можу розібратися. Ці речі дійсно теж ваші? Я бачу розрізані на шматки малюнки, але не знаю, як їх скласти.

Це були мої великі картони. Але лахмітник переплутав різні аркуші, він з’єднав разом кольорові та монохромні, більші й менші, розподілив їх порівну в кожній теці з таким розрахунком, щоб усі теки, в міру його розуміння, виявилися більш-менш рівноцінними, – так він хотів унести певний порядок у цю хаотичну колекцію. Ймовірно, і граф іще не розібрався в ній як слід, і я зрозумів, що йому було нелегко знайти зв’язок між шматками. Я почав швидко сортувати безліч окремих листів, потім вибрав на підлозі вільне місце достатніх розмірів і склав там свій давньогерманський священний гай.

Граф мовчки розглядав великий картон і нарешті сказав:

– Значить, такими речами ви теж займалися? Чому ж ця річ розрізана?

– Тому, що я міг її нав’язати старому тільки в такому вигляді; навряд чи він дав би мені за весь цей кольоровий картон стільки, скільки я отримав за окремі шматки. До того ж, відверто кажучи, мені не хотілося, щоб ці величезні композиції красувалися в його жалюгідній крамничці й звідти потрапили бозна-куди. Адже якомусь господареві пивниці могло спасти на думку прикрасити ними стіни кегельбану, і я став би притчею во язицех, – адже ці мої спроби відомі у світі художників! А так це було менш імовірно!

Розібравши першу картину, я склав «Полювання на тура», потім «Середньовічне місто» й інші мої твори.

– Ну, тепер я хоч знаю, чого ви хотіли! – сказав граф. – Але ви все ж варвар. Як ми зможемо відновити картини без шкоди для них?

– Треба замовити у найближчого столяра легкий підрамник із ялинового дерева, натягнути на нього дешеве полотно і наклеїти листи в колишньому порядку; буде видна сітка з ледь помітних ліній, але це не страшно. Що ж ви хочете з ними робити, скажіть на милість?

– Я повішу їх тут, над книжковими шафами. Їх буде вставлено в темні рами, і в такому вигляді, як вони є, не зовсім завершені, вони тут будуть на своєму місці як свідчення допитливого вивчення та старанної праці, а для мене ще й як живий спогад про їх автора, який жив у цьому будинку.

Справді, на високих стінах цієї кімнати залишалося ще достатньо місця і над дубовими шафами; коли я уявив собі, що ці дивовижні плоди моїх шукань будуть тут зберігатись, я не міг не зрадіти тій щасливій фортуні, яка врешті-решт випала їм на долю. Над ними буде урочисто височіти склепінчаста стеля великої зали, а кілька античних бюстів, глобуси та тому подібні речі, що стоять на книжкових шафах, скоріше прикрашатимуть картини та надаватимуть їм завершеності, ніж затулятимуть або спотворюватимуть їх.

Граф вів далі:

– Але я запитаю, майже як ви: що ж ви думаєте робити з самим собою?

– Це мені стало більш-менш ясно в цю саму хвилину, – тепер я цілком гідно і, так би мовити, з примиреним серцем можу сказати «пробач» тому половинчастому життю, яке вів досі, та врешті-решт можу повернутися до того способу життя, який мені більше підходить, хоча він і куди більш скромний. Що це буде, я ще, щоправда, не знаю, але довго я не зволікатиму.

– Не вирішуйте нічого надто поспішно, хоча мені здається, що я розумію ваші почуття! Насамперед приведімо до ладу наші ділові відносини. Хочете повернути собі ваші твори, а якщо ні, то на яких умовах ви залишите їх у мене?

– Але вони ж – ваша власність! – сказав я здивовано.

– Яка там власність! Не залишу ж я собі ваші теки за ту незначну суму, яку я за них заплатив, – тим більше тепер, коли ми з вами знайомі й ви гостюєте у мене. Чи не думаєте ж ви, що цей старий сич узяв з мене багато грошей! Він удовольнився вельми скромним заробітком. Чи ви збираєтеся все це принести мені в дар?

– Я вважаю, що мої теки виконали своє призначення і вже стали в пригоді мені. У хвилину потреби вони підтримали моє існування; кожен гріш, отриманий за них, був мені дорожчий талера, і я розлучився з ними, отримавши все, що мені належало по праву. Що пропало, того не повернеш, і говорити про це нічого.

– Це я вважав би правильним за інших обставин. Але в нинішньому становищі це непотрібна педантичність, і від неї треба відмовитись. Я багатий і купив би цю колекцію за будь-яку відповідну ціну, навіть якби ви самі нічого не отримали, – значить, не рахуючись із вами. Вчіться наполягати на своєму праві, якщо ви при цьому нікого не обмежуєте і не утискуєте, навіть нехай це буде тільки моральне право, і прийміть без сорому ціну, яка вам належить; потім ви вільні зробити з грошима все, що вам заманеться! Отже, назвіть ціну, яку ви вважаєте достатньою, і я буду радий залишити ці речі за собою!