Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– У нього досить паперу, щоб обтягнути три рами, – сказав священик, – це довгі смуги, які він підкладав під шпалери, щоб мені було тепло взимку!

– Це не годиться, – заперечив граф, – тут треба покласти міцне полотно, щоб воно протрималося. Оскільки цей чоловік робить і матраци, то він, очевидно, зуміє дістати такий матеріал. А поки що пан Леє дасть йому відповідне замовлення. Потім нехай вони обидва, і столяр і шпалерник, прийдуть сюди, один із уже готовими планками, другий із полотном, і тут, під керівництвом художника, виготовлять рами точно за міркою.

Радіючи майбутньому заняттю, я вирушив із капеланом у найближче велике село, де була розташована головна церква новітньої споруди. Село носило ім’я графського або колишнього баронського роду, і капелан, який розважав мене по дорозі розмовою, показав мені сиві руїни старого родового замку на гребені гори. За його допомогою я успішно завершив своє невелике доручення і після тривалої прогулянки, розпочатої мною вже самостійно, повернувся назад у замок.

Граф кудись поїхав; питати молоду господиню мені здалося незручним. Тому я на самоті залишився на терасі, роздивляючись вечірні хмари, цих привітних супутників самотнього мандрівника, які невтомно змінюють свій образ і привертають до себе втомлений погляд, даючи йому відволіктись і відпочити. «Що за чудесне явище! – думав я. – Тут злиті воєдино необхідний засіб існування з безмежною кількістю зорових образів, які однаково існують для бідного і багатого, молодого і старого і в усіх випадках життя є дзеркалом почуттів і незримим суддею, якого не уникне жоден рух душі!»

Від цього мирного споглядання мене пробудили легкі кроки Доротеї, звук яких мені вже був знайомий. Вона швидко піднялася сходами тераси, тримаючи в руках мою красиво оправлену зелену книгу.

– Як, вас залишили самого? – вигукнула вона, побачивши мене. – А чи знаєте ви, звідки я йду? З кладовища. Там я читала ваш рукопис, історію маленької Мерет, яка не хотіла молитися. Це нічого, що я читала без вашого дозволу? Сподіваюся, ви мені дозволите продовжувати? Тато провів сьогодні над нею кілька годин і потім дав мені, щоб я прочитала цю історію. Подивіться, я вклала сюди листок плюща з дитячої могилки! Але тепер, коли ми зустрічаємося, ви мусите давати мені руку, адже ми вже з вами близько познайомились!

Минуло кілька днів; я привів до ладу всі свої роботи й закінчив реставрацію великих і маленьких картонів. Ще не прибули з міста рами, в які мали бути вставлені ці речі, але граф уже повісив їх на відведене їм місце і тепер із задоволенням розглядав кожну з них. Вони не претендували на велику цінність, але справді оживляли сувору бібліотечну залу; а в мене, як я вже помітив раніше, було приємне усвідомлення, що ці свідчення моїх чесних шукань у живопису знайшли собі достойний притулок. До того ж граф не скупився на підбадьорливі слова.

– Чи захочете ви продовжувати свій шлях художника, чи ні, – говорив він, – ці картини не втратять для мене своєї цінності, в першому випадку як віхи вашого творчого розвитку, у другому – як живе втілення історії вашої юності, яку я тепер прочитав, або як доповнення до неї. У кожного з нас є улюблене заняття; мені подобається спостерігати за розгортанням життєвого шляху, ось такого, як ваш. Ви – справжня людина, але живете у світі символів, а це обіцяє чималі небезпеки, особливо якщо людина така наївна, як ви. Втім, не варто зараз ламати собі голову над усім цим, принаймні вам, бо, що стосується мене, я вже однаково посивів од роздумів. Моє завдання нині – винагородити вас за прикрасу моєї бібліотеки!

– Та ви ж це вже зробили! – майже злякано сказав я, боячись, що мені знову доведеться отримувати гроші, настільки підозрілим здалося мені моє незвичне щастя; і все ж я церемонився не так з удаваної манірності, а скоріше тому, що дійсно був збентежений. Я сам був бідний, і мені було ніяково вводити графа в настільки великі витрати.

Але у відповідь він вигукнув:

– Не бентежтесь, мій друже! Звісно, це не справжня їх вартість, – я розумію, що такі речі нелегко продати і вони не всякому потрібні; це радше питання честі для мене, а для вас нагальна необхідність. І позаяк наші бажання збігаються, а крім того, це достойно завершує незвичайну пригоду, чому б нам і не вчинити по честі?

Із цими словами він засунув мені в нагрудну кишеню конверт, наповнений банкнотами; як виявилося потім, там була сума, рівна тій, яку він виплатив мені раніше, так що я виявився вдвічі багатшим, ніж кілька днів тому.