При цих словах я заперечливо похитав головою, думки мої були зайняті лише тим, щоб якомога скоріше попрямувати додому зі своїм негаданим капіталом. Але нашу розмову було раптово перервано приходом духовної особи, місцевого капелана, якого кістер устиг сповістити про появу дивовижного гостя, і той, скориставшись своїм правом у будь-який час приходити в замок до обіду, з’явився, щоб задовольнити свою цікавість. Капелан був у високих начищених до блиску чоботях і в чорному, ретельно вичищеному сюртуку; в одній руці він тримав капелюх і палицю, а іншою описав коло в повітрі та з гумористично-перебільшеним поклоном відрекомендувався посланцем господині замку. Вона доручила йому сказати, що стіл накритий і що вона чекає нас на садовій терасі.
– Бо, – сказав він жартівливо, – я не втомлюся носити її ланцюга доти, поки мене за них не піднімуть на небеса!
Насамперед мене було представлено цьому панові, а потім ми всі разом вирушили до призначеного місця. Юна господиня, освітлена м’яким сонячним світлом, прогулювалася туди й сюди по терасі. Вона тепло привіталася зі мною, сказала, що ми не бачилися цілу вічність, і запитала, як я почуваюсь. Але, не дочекавшись моєї відповіді, вона попросила капелана дати їй руку: той не забув зробити це з усе тією ж жартівливою церемонністю і попрямував до будинку, а потім угору по широких сходах. Ми з графом рухалися за ними й нарешті ввійшли до їдальні. Вже ця невелика хода величними сходами та довгими коридорами мимоволі викликала в мені спогад про важкі стежки, якими я пробирався не далі ніж добу тому, а коли ми вчотирьох сиділи за круглим столом і нас обслуговував, нечутно ступаючи, одягнений у чорне лакей у білих рукавичках, я відчував себе зовсім пригніченим чудесною зміною долі, яка була тісно пов’язана з роботою рук моїх і з тими, що пішли в минуле роками мого життя. Але наша трапеза була така далека від пишноти й усяких церемоній, тон бесіди був таким вільним і невимушеним, що я незабаром цілком віддався спокійному вдоволенню та відкинув усі турботи. Бесіду вів переважно капелан, перекидаючись із дівчиною незліченними дотепами, значення яких мені було не завжди зрозуміле.
– Ви знаєте, – звернувся він раптом до мене, – наша милостива пані обрала мене своїм веселим радником або, вірніше, духовним блазнем при своєму дворі, й я прийняв цю важку посаду лише потім, щоб урятувати все ж її невіруючу душу, в чому я і сподіваюся досягти успіху!
– Не вірте цьому, – перебила його Доротея, – його превелебність, навпаки, грається зі мною, вважаючи мою душу безнадійно загиблою, як пустотливе кошеня грається з метеликом і шарпає його в лапках.
– Не заходьте занадто далеко у ваших жартах, друзі! – зауважив граф. – Наш гість теж великий хитрун, він возить із собою такого блазня, разом із яким не боїться вступити в суперечку навіть із сильними світу цього.
Тут він поділився з присутніми розповіддю про череп і лісового сторожа. Подив, який зустрів цю розповідь, і успіх, що випав на її долю, спонукали мене повідати історію самого Альбертуса Цвіхана в тому вигляді, в якому я вважав її за fable convenue, а саме – як він через двох красунь, Корнелію й Афру, або, вірніше, через свої вагання між ними обома, позбувся і спадщини і життя. Доротея слухала мене, розкривши рот; навколо квітучих губ її грала усмішка, а короткі заливчасті звуки, схожі на спів дзвоника, видавали її веселість, яку вона, одначе, намагалася приховати.
– Ну, йому дісталося по заслузі! – вигукнула вона. – Він був підлий негідник!
– Я не хотів би судити про нього так жорстоко, – ризикнув я заперечити, – за своїм походженням і вихованням він був наполовину дикун і з егоїзмом дитини тягнувся до кожного вогника, який спалахував перед ним, не знаючи, що таке любов і як можна обпектися об це полум’я!
Але, висловивши цю думку з виглядом знавця, я все ж густо почервонів і відразу пошкодував, що вимовив ці слова: я не тільки помітив, яку міну скорчив капелан, повернувши до Доротеї своє гуморне обличчя з понівеченим носом (це було наслідком шабельного удару, отриманого ще в студентські роки), але і відчув усі слабкі сторони мого власного життєвого досвіду, без чого я б і не опинився тут. Потай я прийняв рішення якомога швидше рушити в дорогу, і коли після обіду зайшла мова про те, як провести залишок дня, я висловив бажання відшукати насамперед майстра і замовити йому підрамники для відновлюваних картонів. Капелан зголосився провести мене до сільського столяра, який, як він вважав, без сумніву, міг упоратися з настільки нескладною роботою. Коли ми почали думати, де знайти підходящий цупкий матеріал, щоб наклеїти на нього картони, то з’ясувалося, що в церковному будинку, турбота про який входила в коло обов’язків графа, як попечителя, якраз працює шпалерник, що живе по сусідству, і він зайнятий обклеюванням кімнати новими шпалерами.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу