Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Я не міг утриматись і, переходячи від одного предмета до іншого, з неабиякою цікавістю розглядав усі ці прекрасні речі; при цьому граф давав мені всі пояснення, а Доротея принесла ключі й відчинила надійно замкнені шафки великого буфета, в глибині яких мерехтіло старовинне срібло. У різьблену обшивку стін теж було вправлено шафи, в них лежали рукописи на пергаменті з яскравими мініатюрами, багато грамот із підвішеними печатками в дерев’яному або срібному футлярчику, а то і без усяких футлярів, – останні наполовину скришилися. Граф витягнув кілька таких грамот і розгорнув їх; але я не міг їх прочитати, – вони відносилися до дванадцятого або навіть одинадцятого століття; то були імператорські листи, в яких ішлося про ту ділянку землі, на якій ми перебували. Я не міг стримати свого здивування перед великою кількістю стародавніх пам’яток і спогадів: такого я ніколи не бачив; граф зауважив, що він зібрав увесь фамільний мотлох у цій залі – нехай, мовляв, він продовжує тут своє існування, не плутаючись під ногами в живих, а сам він отримує від усього цього лише середнє задоволення, не більше ніж будь-який колекціонер.

– Мені здається, – сказав я, – що настільки наочну та цілком відчутну старовину, яка має пряме відношення до нас самих, не можна просто відкинути й забути, треба вміти насолоджуватися нею, не дозволяючи в той же час, аби вона втручалася в наше життя й заважала йому.

– Так, здавалося б, так, але хто відчув це сам, той розуміє, що іноді вантаж шести або семи століть може бути стомливим. Я неодноразово відчував бажання жити у вільній правовій державі аристократом за походженням, причому під словом «аристократ» я, звичайно, розумію людину, яка поклала на себе підвищені громадянські обов’язки. Але це тільки мрії, що з різних причин нездійсненні, й тому нам, утомленим від тягаря дворянської гідності, залишається лише один вихід – коли-небудь розчинитись у великому океані народу. Але і це наштовхується на чималі труднощі, – нелегко здійснити такий намір, якщо обставини тому не сприяють, – так що і в цьому відношенні не так просто керувати своєю долею, як може здатися. Мій батько, який тільки завдяки своєму походженню виявився кавалерійським офіцером, потрапив до армії революційної Франції, і в Росії його наздогнала жалюгідна загибель. Старший брат, який мав славу дивака, вирушив у Південну Америку, щоб почати нове життя на свій лад; але там-то він і став жертвою сліпого випадку й загинув молодим, уплутавшись у місцеві чвари. Про якусь іберійську дворянку, з якою він, за чутками, одружився незадовго до смерті, ми ніколи нічого більше не дізналися. Тепер я став власником майорату, і вся ця розкіш належить мені, позаяк я останній у нашому роду. Якби в мене був син, я вже давно вирушив би з ним у Новий Світ, аби поринути в цілющі води народного життя і повернути свою молодість. Затівати цю подорож самому не варто зусиль, до того ж я загалом не відчуваю невдоволення життям. Але ходімо до столу, якщо вже нашій дамі хочеться розігрувати з себе володарку родового замку.

– Так, хочеться! В усякому разі, мені дуже подобається в цій залі, яка викликає священний трепет! – З деякою зверхністю мовила Доротея, знову збентеживши мене, позаяк я не розумів її нової примхи і не міг тому ні засуджувати її, ні захоплюватися нею.

Тим часом наша розмова в залі справді видавалась урочистою, завдяки сяйву сонця, що вливалось у вікна, і тонкому аромату вишуканих пахощів, які палили тут перед нашим приходом. Пишні барви, що оточували нас, стали, здавалося, ще яскравішими та розкішнішими.

Після того як ми провели деякий час у побіжній бесіді, що переходила з предмета на предмет, Доротея звернулася до мене з привітно-поблажливим і все ж таки більш-менш байдужим виглядом, зовсім як світська дама, і сказала:

– Пане Леє, ви ж теж не байдужі до свого походження і, як представник міського стану, пишаєтеся доброчесністю своїх батьків, а на початку вашої оповіді запевняєте, що у вас теж є тридцять два покоління славетних предків, і ви ж пишаєтеся ними, навіть не знаючи їхніх імен?

– Звичайно, – самовдоволено і з лагідною впертістю відповів я, – звичайно, мене не підібрали на вулиці.

Тут вона раптом з радістю заплескала в долоні, знову ставши колишньою простою і природною дівчиною, й радісно вигукнула:

– Ось я вас і зловила на слові, мій високороджений пане! А мене ось справді підібрали на вулиці!

Я сторопів і дивився на неї, дивуючись, що це все означає; а вона все так само весело вела далі: