Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Похваліть же нас за те, що ми так прибрали вашу кімнату! – обернулася вона до мене. – Ми намагалися скрасити вашому мовчазному супутнику перебування у нас, та й вас при цьому не забули. Але я якраз думаю про те, що пора вам розлучитися з ним і дати йому спокій. Ми при нагоді поховаємо його на нашому кладовищі, я знайшла для нього затишне місце під деревами, де ніколи не перекопують землю.

Це «при нагоді», що злетіло з її уст, як невагома пелюстка троянди, звучало так гостинно, що у мене відразу ж стало тепло на серці. Але я відповів, що давно вирішив повернутися на батьківщину разом із черепом, і там я знову віддам його землі, хоча такий вчинок і може здатися безглуздим і непотрібним.

– Коли ж ви збираєтеся в дорогу? – запитала Дортхен.

– Я думаю, завтра, як було вирішено!

– Ви не поїдете, ви вчините так, як радить вам тато! Ходімо, я покажу вам щось цікаве!

Вона відчинила старовинну інкрустовану шафку, що стояла в кутку, і вийняла звідти кілька справжніх китайських чашок, дуже тонких і строкатих.

– Подивіться, я їх сторгувала в нашого з вами дивака-лахмітника; він обіцяв мені дістати ще, але досі не дотримав слова. Ми їх принесли сюди, щоб ви могли нас як-небудь запросити на чашку кави, тут або внизу, в залі, і для того, щоб у вас у кімнаті стояли гарні речі. Дивись, Розхен, от як пан Леє грав на флейті, коли я вперше побачила!

Вона взяла мою палицю, приклала її, як флейту, до губ і заспівала при цьому перші слова арії з «Чарівного стрільця»: «Хай сонце, сховане за хмари», – потім, відклавши палицю вбік, вона заспівала в прискореному темпі останню фіоритуру, пустотливо скандуючи її, але таким красивим і впевненим голосом, що знову мене здивувала. Коли скінчився цей її хвилинний каприз, пісня замовкла так само несподівано, як зазвучала. Тут вона побачила капелана, що проходив під вікнами, і закричала йому:

– Ваша превелебносте! Підніміться на хвилинку до нас, ми тут балакаємо, щоб провести час до чаю, і залицяємося до нашого багатостраждального Одіссея. Розхен являє собою Навсікаю, ви – священну владу, Алкіноя, благородного володаря феаків, а я – добродійну Арету, дочку богоподібного Рексенора!

– Тоді ви виявилися б моєю дружиною, милостива язичнице! – мовив священик, відсапуючись, коли він справді піднявся й увійшов до кімнати.

– Чи помічаєте ви що-небудь, о бритоголовий слуго Діви священної, – засміялася вона, – тієї, що в ефірі панує й чий трон – вівтарі золотії?

– Ну, ця розмова вище мого розуміння! – вигукнула Розхен, підсунувши капеланові один із нечисленних стільців, які стояли в кімнаті, й вийшла; він же зав’язав веселу розмову, продовжуючи воювати з Доротеєю. Нарешті з’явився граф, аби подивитися, куди ми всі поділись, і взяв участь у нашій розмові, поки не стемніло і місяць, що зійшов над деревами парку, не кинув у кімнату свої примарні промені. З його вигляду я зрозумів, що минув лише місяць відтоді, як я сидів із робітницями біля річки під сріблястими тополями, і здивувався швидкій зміні подій на такому звичайному життєвому шляху.

У замку наше маленьке товариство довго не розходилося. Спочатку Дортхен здавалася ще збудженою та веселою; поступово вона ставала тихішою, мовчала й тільки час від часу грала на великому роялі короткі пасажі; потім вона зникла, не прощаючись.

Цієї ночі я довго, майже до світанку, не міг заснути, але не відчував себе через це гірше. Ледве я заплющив очі на короткий час, як мене розбудили, – наближалася година від’їзду. У збентеженні я квапливо одягнувся й поспішив у замок. Граф уже сидів за сніданком; екіпаж стояв біля дверей, і кучер порався біля коней. Коли ми сіли, граф запитав:

– Ну, куди ж ми попрямуємо?

Доротея не показувалась, і я не наважився ні запитати про неї, тому що вже позбувся спокою, ні покинути ці краї, не попрощавшись із нею. Тому, подумавши трохи, я в найостаннішу мить сказав, що вирішив прийняти пропозицію пана графа.

– От і добре, – відповів він і звелів кучерові їхати у напрямку до того міста, з якого я прийшов.

У північній половині замку була розташована каплиця, – вона вирізнялась особливо високим вікном. У цьому столітті в ній навряд чи відбувалася служба; але по стінах іще висіли церковні прикраси та начиння, на склепінчастій стелі зберігалися сліди розпису, й тільки на підлозі, вкритій кам’яними плитами, нічого не було: всі лави давно винесли. Замість них посеред храму було встановлено залізну піч, яка зігрівала приміщення своїм корпусом і трубами, а на солом’яному маті стояв мольберт, біля якого я сидів, старанно працюючи і поглядаючи в вікно, де виднілися поля, вкриті пухнастим снігом.