Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Доротея засоромилася, наче видали її сердечну таємницю; вона опустила голову на камчатне полотно скатертини, так що локони її розсипалися по столу. На мене ж ця розмова справила надзвичайне враження. Так нас часом охоплює якийсь солодкий переляк або трепет, коли юна істота, яка вже викликала в нас сердечну прихильність, раптово виявляє якусь найважливішу властивість своєї натури і за одну мить стає нам нескінченно близькою.

– Ну, позаяк ви тепер усі знаєте про мене і бачите мене наскрізь, – мовила вона, несподівано підвівшись із ніжною усмішкою, – я можу вийти і подбати про те, щоб нам подали каву в якомусь затишному куточку!

Пізніше супроводжуючи графа під час його господарських обходів по маєтку, – він сам стежив за основними роботами, – я докладніше розпитав його.

– Так, це так, – відповів він, – із тієї пори, як вона почала хоч скільки свідомо міркувати й почула про ці речі, – я навіть не пригадаю, відколи, – вона з усією дитячою чистотою та безпосередністю каже мені, що ніяк не може зрозуміти, чому люди мають бути безсмертні. Буває, і не так рідко, що добропорядні люди всіх станів просто запозичують це первісне, природне почуття тлінності всього земного у нашої матері-природи і, за своєю вдачею навіть не скептики або пересмішники, зберігають на все життя цю безтурботну впевненість як щось само собою зрозуміле. Але в такій природній і чарівній формі, як у маленької Доротеї, це явище мені ще не зустрічалось; її безневинна переконаність змусила мене, – але ж я ніколи не замислювався над поняттями Бога або безсмертя, – ще раз узятися за свою філософську освіту, й тоді я шляхом роздумів і читання книг прийшов до того, до чого вона дійшла своїм розумом. Дортхен через моє плече заглядала в книги, і тут мене особливо вразило, яких форм набуло це почуття, підкріплене зрілою свідомістю. Той, хто вважає, що без віри в безсмертя не було б у світі ні поезії, ні сенсу життя, – той мав би поглянути на цю дівчину: не тільки природа і все життя навколо неї, але вона сама як би осяялася. Світло сонця здавалось їй у тисячу разів прекраснішим, ніж іншим людям, буття всіх речей стало для неї священним, і смерть теж, – до неї вона ставиться дуже серйозно, але не боїться її. Вона привчила себе щогодини думати про неї, віддаючись безтурботним веселощам або відчуваючи безхмарне щастя. Вона завжди пам’ятає, що настане день, коли ми всерйоз і навіки змушені будемо піти з життя. Тлінне буття нашої істоти, наші зустрічі з іншими минущими і живими істотами або неживими речами, наш політ, який спалахує блискавкою і швидко зникає у світовому просторі, зодягнений в її очах легким ореолом тихого смутку або ніжної веселості, яка не дає відчути тяжкості невиконаних бажань окремої людини, бо світ як ціле продовжує існувати. А з яким благоговінням і співчуттям ставиться вона до вмираючих і мертвих! Для тих, хто позбувся своєї нагороди і змушений був піти, як вона каже, вона прикрашає могили, і не буває дня, щоб вона не провела на кладовищі хоча б одну годину. Для неї це улюблене місце прогулянок і усамітнення в години смутку, і вона повертається звідти то веселою та завзятою, то тихою та задумливою.

Такий привабливий образ прямо підходив, мабуть, лише для цієї безтурботної, вільної від усяких печалей і витонченого життя, для здорової, повної сил, молодості, й усе ж розповідь графа посилила мій потяг до неї та моє збентеження.

– А в Бога вона теж не вірує? – запитав я.

– За шкільними правилами, – відповів граф, – ці два питання неподільні, але позаяк вона жінка, то закони логіки для неї необов’язкові, бо її поняття не вкладаються в них. «Ах, Боже мій, – каже вона, – чи можу я, жалюгідне створіння, що-небудь у цьому розуміти? Для Бога все можливо, навіть те, щоб він існував!» Але далі вона не заходить у своїх кумедних міркуваннях, навіть у розмові або читанні вона не терпить занадто великої свободи або зухвалості, відчуваючи при цьому лише незручність, і не полюбляє дуже грубих випадів. Вона тоді каже, що не розуміє, чому треба бути грубим і зухвалим по відношенню до Бога, навіть якщо людина не вірить в його існування і не боїться його. Це, на її думку, скоріше низький спосіб дій, ніж вияв хоробрості.

Повернувшись додому після нашого обходу, я попрямував у своє ідилічне житло в садовому флігелі, – я упросив залишити мене там, коли мова зайшла про моє переселення в замок. У своїй кімнатці я зустрів гостей: Доротея, після своїх звичайних занять у залі, піднялася разом із донькою садівника нагору, щоб подивитися, чи все у мене є, що потрібно. Увійшовши, я помітив, що за моїм дзеркалом устромлені навхрест два красиві стебла очерету з пишними кущиками квітів на кінцях. На комоді перед дзеркалом, оправлений у потьмянілу раму з посрібленої карбованої міді, лежав череп Цвіхана, покладений на м’яку підстилку з зеленого моху, і скроні його були обвиті віночком із барвінку. Розхен стояла, обіпершись ліктем на пузатий комод, і, нахилившись, уважно розглядала череп; вона кумедно наморщила носик і витягнула губи. Трохи віддалік, склавши руки за спиною, стояла її пані, поринула, як здавалось, у серйозні роздуми, та споглядала справу рук своїх.