Його пристрасть до цього доблесного проведення часу, а також гостинність графа частенько приводили його в замок, і позаяк він був до того ж чесним і вірним помічником у різноманітних добродійних заходах, то його присутність не тільки приносила користь, а й сприяла постійній веселості, що панувала в будинку. Особливо Доротея вміла з граціозною привабливістю водити священика по лабіринтах його фантастичного гумору та, піддражнюючи бідолаху, пролазити крізь колючий чагарник його химерних дотепів. Щоразу важко було осягнути, що її спонукає – доброзичлива веселість чи обдумане лукавство; так, часто, давши капеланові можливість покрасуватися, вона заманювала його марнославство в пастку, де його дотепи ламали собі ноги.
Священик був якраз підходящою людиною, на якій я міг випробувати свою нову зброю, і я робив це тим безжалісніше, що боровся проти пороків, якими страждав і сам. Після першого сумного здивування з приводу мого відступництва він із подвоєною силою кинувся в атаку, намагаючись покласти мене на обидві лопатки, але позаяк я, скоріше через брак виховання, ніж через бойовий запал, властивий неофітам, нещадно переступав усі межі розсудливості, яких він звик дотримуватись, і повертав йому його безглузді випади та гумористичні уколи тією ж недоброякісною монетою, він почав лютувати і неодноразово позбавляв себе нашого товариства, де завжди відпочивав від тривалого читання мес і виконання всіляких церковних треб. Тут я, в свою чергу, збентежився; я здивувався, наскільки людина здатна змінитись, і пригадав своє зіткнення з Фердинандом Люсом, коли я зайшов іще далі у своїй нетерпимій поведінці та зі шпагою в руці стояв на протилежному боці, там, де тепер стояв капелан. Я прийняв рішення стримати свій запал і виправитись, але знову і знову впадав у колишні помилки. Таким чином, я, як новачок у таких суперечках, які порушують громадський спокій, сам потребував поблажливості; відчувши це, я засмутився.
Проте доля вже подбала про переслідуваного капелана і послала йому несподівану допомогу. Одного ранку почувся стукіт коліс, і перед замком зупинився відкритий екіпаж, запряжений селянським тягловим конем. На передку сидів сільський кучер із люлькою в зубах, а в коритоподібнім ящику, як у черепашці Венери, – якийсь дивний чоловік у великому капелюсі з обвислими крисами і теж із люлькою в зубах. Біля нього стояв мішок із-під зерна з людський зріст, який так був набитий безліччю великих і маленьких предметів, круглих і гострокутних, що його, мабуть, із великими труднощами вдалося зав’язати, – крайку було зібрано в ледве помітну коронку. Чоловік, який сидів в екіпажі, однією рукою підтримував мішок і найбільше турбувався, як би його не пошкодили, витягаючи з коляски. Коли багаж було нарешті спущено, приїжджий вискочив слідом за ним і став поруч, продовжуючи підтримувати мішок, аби він, боронь боже, не впав на сирувату землю. Це ускладнило його подальшу розмову з візником, оскільки той не бажав затримуватися в очікуванні плати, а мандрівник почав було суперечку про суму і, крім того, вимагав почекати, поки він вручить свої листи і з належною гідністю завершить церемонію свого прибуття в графський замок. Він намагався домовитися з візником, не виймаючи люльки з рота, причому не міг ні підкріпити своїх слів жестами, ні дістати листи, позаяк руки його були зайняті мішком, який погрожував упасти й розсипатися. Нарешті до нього вийшов лакей і запитав, у якій справі він прибув.
– Це моя поклажа, друже мій! – мовив новоприбулий. – Підтримайте-но її трохи, а я дістану рекомендаційні листи до пана графа, якого прошу викликати!
Слуга підтримав мішок. Тоді мандрівник вийняв із набитого гаманця кілька листів і передав їх слузі, після чого той попрямував у будинок, і подорожньому знову довелося самому тримати мішок. Через деякий час з’явився граф, несучи в руці один із листів і шукаючи очима прибулого. Той простягнув йому вільну руку, притримуючи іншою високий мішок, і вигукнув:
– Вітаю вас, шляхетний чоловіче і товаришу! Хіба життя не велике щастя, як каже Гуттен?
– Я маю честь бачити пана Петера Ґільґуса, якого мені в цих листах рекомендують мої друзі? – запитав його граф Дітріх.
– Так, це я! Хіба життя не велике щастя?
– Звичайно! Але ви розташовуйтесь зручніше! Чи не хочете віддати свою поклажу і ввійти в дім?
– Я не можу цього зробити, поки не скажу вам кілька слів!
Граф наблизився до приїжджого, який щось тихо повідомив йому, після чого візникові було сказано, що всі його вимоги буде задоволено, і його покликали нагодувати коня, а потім підкріпитися самому на кухні замку.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу