Після цього двоє слуг внесли мішок у будинок, і граф запросив незнайомця до себе, де продовжував розпочату з ним розмову.
Пан Петер Ґільґус був шкільний учитель, який утік із Центральної Німеччини, і апостол атеїзму, що вирушив подивитися білий світ і насолодитися ним, після того як з цього світу було вигнано Господа Бога. Така подія здавалося йому неймовірною удачею, і, хоч куди б потрапляв, він вигукував нестримно: «Життя – це велике щастя!» Здавалося, що всесвіт і справді звільнився від свого найнебезпечнішого ворога та гнобителя, тільки-но він, Ґільґус, прочитав твори філософа. Тому він поводився так, ніби кожен день був неділею і на рожні смажилося м’ясо, або як поводиться населення маленького герцогства, чий тиран утік, або як миші, коли кішка йде з дому.
Імовірно, як шкільний учитель, він не раз зазнавав переслідування з боку духівництва; так чи інакше, вигнанню Бога він радів більше, ніж того вимагала справедливість. Усе знову і знову дивувався він тому, як це чудово – звільнитися від згубного поняття божества і мати можливість раз і назавжди відкинути будь-яку залежність. Знову і знову потрясав він кулаком, погрожуючи всьому безкінечному минулому, заповненому антропоморфічними богами; все знову піднімався він на кожен горбок, простягав руки догори і славив красу зеленого світу, радів, бачачи безхмарну синяву неба, звільненого від Бога, і, лежачи на животі, пив зі струмків і джерел, вода яких ніколи, здавалося, не була настільки чистою та свіжою, як тепер. Але все це не заважало йому, ледь тільки наставали тривалі холоди або затяжні дощі, лютувати і висловлювати своє особисте невдоволення за допомогою стародавніх проклять, спрямованих проти особистості Всевишнього, що створив ці огидні явища.
Пустившись у мандрівку, він перш за все відвідав голову школи, філософа, протягом тижня поклонявся йому і зрештою взяв у нього в борг для своєї подальшої подорожі всю невелику готівку, що знайшлася в домі невибагливого мудреця, який жив у добровільній бідності. Філософ дав йому також кілька листів до більш заможних шанувальників, ті, в свою чергу, послали його до своїх друзів, і так він, ось уже протягом року, подорожував із міста в місто, з маєтку в маєток, жив прекрасно і в повному достатку і славив нову еру, що настала. Тепер він нарешті добрався і до графа Дітріха, якому вже доводилося чути про нього. Коли граф вийшов до столу з новим гостем, він уже неабияк втомився від гучних розмов і вигуків невтомного співрозмовника; сам же прибулець, із товстих губ якого лився нескінченний потік слів, зачерпнув ложкою наваристого супу і вигукнув: «Життя – це велике щастя!»
Відразу ж запідозривши у мені улюбленця господарів і нахлібника, він після обіду підійшов до мене і просив провести його у відведену йому кімнату; задаючи мені тисячу запитань, він почав улаштовуватись і розпаковувати свій мішок, який слугував йому дорожньою валізою. Разом із неабиякою кількістю різних предметів чоловічого туалету, які, до речі, не підходили один до іншого, на світ з’явилися дивовижні речі, й кожну з них він пишно вихваляв. Вийнявши оправлені в червону шкіру праці вчителя, кожен том яких було загорнуто в особливу хустинку, він урочисто поставив їх на письмовий стіл. Потім витягнув великий, кілька ліктів шматок небіленого тику, з якого він збирався замовити собі влітку німецький гімнастичний костюм. Після цього з’явились інші книги; потім викотилося кілька десятків борсдорфських яблук, подарованих йому, за його словами, однією красивою поміщицею, потім – шматок солонини, загорнутий у папір, після цього – скачана стьобана ковдра синього кольору, а в неї було закладено шерсть на нові панчохи. Дивлячись на всі ці речі, не можна було не визнати, що він досить непогано обходився без Божої допомоги і зумів подумати про все, що йому може знадобитися в майбутньому. Вийнявши з надр мішка ще кілька речей, в тому числі й невеликий шварцвальдський годинник, він заліз із головою в мішок і витягнув із самісінького дна згорнутий шлафрок у яскраво-червоних кольорах. Розгорнувши його, він дістав велику коробку, де лежала модель людського ока завбільшки з дитячу голову.
Ґільґус відкрив коробку та обережно вийняв із неї око, бажаючи подивитися, чи не пошкодилося воно в дорозі. Модель була з воску та скла, і її можна було рознімати на частини, щоб під час шкільних занять пояснювати учням будову людського ока. Вирушаючи в дорогу, вчитель-утікач прихопив із собою це око, що належало до шкільної колекції з природничої історії, і тому, як тільки ставало відомим його місцеперебування, за ним негайно летіли офіційні папери, що переслідували його. Але Ґільґус усе ж таки не розлучався з оком.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу