Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Що ж я можу вам порадити? – запитав я.

– Скоріше не порадити, а допомогти! Вам треба умовити його, якщо він буде суперечити, і подати йому цю подорож як щось необхідне і приємне. Ми приготували кілька валіз, аби укласти в них вміст його жахливого мішка. Якщо вже ви проведете з ним останні години перед від’їздом, ви мусите переконати його, що подорожувати з мішком непристойно і навіть підозріло і як би ненароком притягти валізи. Адже може ж трапитися, що він затявся і не захоче їх узяти, але батько не дозволить, аби він виїхав із нашого будинку з мішком з-під зерна!

У мене, щоправда, не було побоювань, що Ґільґус відмовиться від валіз, але я обіцяв зробити все, що в моїх силах. Потім вона додала:

– Ну, а тепер, якщо можна, я подивлюся трохи! – Схрестила руки і так просиділа поруч зі мною хвилин п’ятнадцять; ми обоє мовчали.

Нарешті, коли я став стирати шпахтелем невдалий камінь на передньому плані картини, вона мовила: «Так! Геть його!» – Потім підвелася, подякувала за надану аудієнцію і пішла, попросивши зайти перед обідом, аби повідомити, як ідуть справи.

Все, що задумав граф, пройшло без ніяких труднощів; Ґільґус поїхав цілком спокійно і в благодушному настрої, заповнивши екіпаж своїми пожитками; він виїхав на найближчу поштову станцію, щоб звідти, рано-вранці, вирушити далі. Коли капелан прийшов увечері до чаю, він зустрів у будинку таку тишу, як коли б раптом замовкло млинове колесо. Останнім часом він часто приносив із собою книги старих німецьких містиків із наміром протиставити глибокий і сміливий дух таких мислителів новітній течії, яке по суті своїй було таке саме глибоке і сміливе навіть у зміненій передачі Ґільґуса. Але капеланові найбільше подобалося те, що збуджує уяву та висловлене в алегоричній формі, й він відшукував тільки такі місця, а тому наведені ним рядки, що іноді підкріплювали його власні погляди, нерідко виявлялись і на користь його супротивників. На цей раз він обрав Анґелуса Сілезіуса з його «Серафічним мандрівником» і жалкував, що з нами не було Ґільґуса, – він мав намір роздратувати його і в той же час підкорити читанням химерних двовіршів; нас же він хотів збентежити.

Ми все ж попросили його почитати нам уголос, і наше маленьке товариство по-справжньому пораділо, слухаючи яскраву мови та поетичний запал містика. Але і це не дуже припало до вподоби капеланові; він продовжував читати все виразніше і все старанніше, і з кожною сторінкою, яку він перевертав, посилювалося наше захоплення цим живим і веселим виявом поетичного духу, поки священик, чи то розсердившись, чи то втомившись, не відклав книги.

Тоді граф узяв її, погортав і сказав:

– Це дуже змістовна і своєрідна книжка! Як правдиво і виразно звучить уже перший двовірш:

Чи можна більш точно визначити основи для всіх наших міркувань і теорій, – незалежно від того, стверджують вони чи заперечують? Чи можна виразніше назвати ті чесноти, якими володіти, щоб мати право сказати своє слово? Читаючи далі, ми з задоволенням побачимо, що крайнощі стикаються й одна може легко перейти в іншу. Хіба не здається, що чуєш нашого Людвіґа Фейєрбаха, коли читаєш ці рядки:

Далі:

Чи це:

або:

І, нарешті, навіть це:

А як просто і правдиво оспівано саму сутність нашого століття в алегоричному двовірші «Подолай себе»:

Потім «Людина – це вічність»:

І, нарешті, «Час – це вічність»:

Коли читаєш ці рядки, здається, що добрий Анґелус міг би вільно перенестися в нашу епоху! Деякі зміни у зовнішній долю, – і цей безстрашний чернець став би настільки ж безстрашним і палким філософом нашого часу!