Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Після того як він уже вкрав у Англії футляр від лютні, ніс його дванадцять годин і продав за три крейцери? – додала ця дивна дівчина, глянувши на мене та сміючись у відповідь.

А я, зі свого боку, відповів:

– Якщо ви такі спритні у вживанні цитат, які малюють людей з поганої сторони, я можу ризикнути й піти за вами; ми обоє належимо до таємного ордену, який виправдовує своє існування тим, що члени його допомагають одне одному.

– Ось бачите, все на світі має хорошу сторону! – сказала вона й пішла вперед; я приєднався; по темному парку рухався за нами кістер, повний подиву та недовіри. Незабаром серед дерев засвітилися вікна досить місткого садового флігеля; мабуть, він стояв на чималій відстані від житлового будинку. Ми ввійшли в невелику залу, яка була відокремлена від парку лише заскленими дверима; в каміні горів яскравий вогонь; молода пані підсунула плетене крісло й запросила мене розташуватися на відпочинок. Я без зволікання сів у крісло, але мій безформний дорожній мішок сильно заважав мені.

– Так ви зніміть торбинку! – сказала господиня дому. – Чи у вас там дійсно захований вкрадений футляр від лютні, з яким ви не хочете розлучитися?

– Щось на зразок цього! – мовив я у відповідь і почав знімати заплічний мішок, в якому лежав череп; кістер, за знаком своєї пані, допоміг мені та поставив мою ношу в куток. Він непомітно носком чобота торкнувся заокруглення, що виступало, аби перевірити, чи не сховано там хоча б украдену диню, позаяк він не міг зрозуміти, що це за футляр від лютні. Молода дівчина, яка чимось зайнялася в цю хвилину, знову підійшла, стала переді мною і співчутливо запитала:

– Як же вас звати? Чи ви віддаєте перевагу подорожувати інкогніто?

– Генріх Леє, – сказав я.

– Пане Леє, вам дуже погано живеться? Я не зовсім розумію ваше становище. Ви ж не настільки бідні, що вам і їсти нічого?

– Це не має значення, але нині справа йде саме так. Якщо я буду їсти частіше, ніж раз на день, моєї дорожньої каси не вистачить, щоб дістатися домівки.

– Але чому ви так чините? Хіба мислимо піддавати себе такій нужді?

– Ну, не можна сказати, щоб я навмисно так чинив; але якщо так вийшло, я навіть за це вдячний долі, якщо тільки можна дякувати за виконуване за потребою. Все в житті може чомусь навчити. Жінкам не потрібні такі навички, вони завжди роблять лише те, без чого не можна обійтись, а для нашого брата такі наочні уроки дуже корисні. Тому, чого ми не бачили і не відчули самі, ми рідко віримо або вважаємо це нерозумним, не вартим уваги!

За допомогою кістера вона присунула невеликий столик, на якому стояли тарілки з якоюсь їжею.

– Тут, на щастя, якраз моя вечеря. Підкріпіться поки що чим-небудь, а потім повернеться батько і подбає про вас. Ідіть у будинок, кістере, нехай економка дасть вам пляшку вина, чуєте? Якому вину ви віддаєте перевагу, пане Леє, білому чи червоному?

– Червоному! – відповів я вельми нечемно; я утруднявся підібрати потрібні слова, бо був у становищі чи то невідомого бродяги, який потребує допомоги, чи то людини суспільства, до якої ввічливо звертаються.

– Тоді нехай вам дадуть столового червоного! – крикнула вона вслід кістеру і потягнула за шнур; на дзвінок прибігла молода селянка, яка здивовано завмерла на порозі й почала розглядати мене з цікавістю. То була донька садівника, який жив під цим дахом; як я пізніше переконався, вона була водночас і служницею й повіреною своєї пані та зверталася до неї на ти.

– Де ти пропадаєш, Розхен? – вигукнула дівчина. – Швидше запали світло, у нас нежданий гість, і ми поки що посидимо тут!

Тим часом я взявся за ніж і виделку, збираючись відрізати шматок холодної печені, але знову завмер у збентеженні. Я тримав у руках дитячий срібний прибор; на маленькій виделці було готичним шрифтом викарбовано ім’я Доротея, а позаяк Розхен, увійшовши, щойно назвала свою пані Дортхен, я зрозумів, що переді мною був її власний прибор. Я поклав його на місце; Розхен відразу ж усе зауважила:

– Що ж ти робиш, Дортхен? Ти ж дала гостю свій прибор!

Злегка почервонівши, дівчина, яку звали Дортхен, відповіла:

– Адже й правда! Ось що виходить, коли буваєш неуважною! Вибачте мені, що я забезпечила вас своїм дитячим прибором! Але якщо вам це не огидно, можете спокійно продовжувати, а я буду почуватися святою Єлизаветою, яка годувала бідняків із власної тарілки.

Мені нічого було відповісти на цей невинний жарт. Але з їжею справа не клеїлась; у мене раптом пропав апетит, мене гнітило відчуття, що я перебуваю не на місці, мені хотілося знову опинитися на проїжджій дорозі, на волі, хоч я і розумів, що з цього нічого доброго б не вийшло. У мене на душі стало дещо спокійніше, коли я випив склянку вина, налитого мені Розхен, яка при цьому окинула мене критичним поглядом. Потім я відкинувся назад, спостерігаючи за обома дівчатами. Дортхен тим часом сіла до великого круглого столу посеред зали, а донька садівника стала поруч із нею. На столі було розставлено різні скляночки і глечики з квітами та кольоровими лісовими рослинами, пучками червоних і чорних ягід, які дозрівають восени. Серед них були розкладені незвичайні пурпурно-червоні й золотаво-жовті листя, перисте й серцеподібне, особливо красиве блискуче листя зеленого плюща, очерет, – словом, усе, що було приготовлено для букета, тішило око навіть і так, безладно розсипане по столу. Квіти, як мені здавалося, були принесені з кладовища, – я помітив, як дівчина ставила в склянку зі свіжою водою ті, що зірвала при мені сьогодні. Деякі букетики були свіжими, інші зів’яли зовсім або наполовину, і все це говорило про те, з якою любов’ю прекрасна дівчина дбала про небіжчиків. Я згадав легенду про святу Єлизавету, яка в дитинстві любила гратися на могилах зі своїми однолітками та розмовляти про мертвих, а позаяк Доротея сама добре знала ці легенди, все це надавало їй особливої чарівності та змушувало здогадуватися про її духовне життя, причому вона поводилася так вільно і просто, що запідозрити дівчину в релігійному святенництві було абсолютно неможливо.