Читаючи собі самому цю гнівну проповідь, я невтомно ступав далі, й оскільки це бродіння думок допомагало мені подолати холод, то я й далі продовжував розмірковувати на ходу. Я перевірив самого себе та власну поведінку і вирішив оцінити своє становище в марнославному світі на той випадок, якби я тепер або коли-небудь виявився відносно вільним від цієї вади. «Абсолютно правильно, – розмірковував я, – що гонорові є рабами людей, вільних від марнославства, позаяк домагаються їх схвалення; але раби повстають і робляться нещадними, як негри в Сан-Домінґо. І в тому і в іншому випадку належить пройти через це чи порозумітися з ними так, щоб не зазнати збитків ні душею, ні тілом. Але навіщо треба відрізнятися від них, підніматися вище за них? Чи не для того, щоб загордитися своєю перевагою і тим самим виявити своє марнославство?»
Я зайшов у глухий кут і, поки шукав виходу, мої розумування перервав порив вітру, який так сильно трусонув якесь дерево, що воно раптово обрушило на мої плечі цілі потоки води, що накопичилася в його гілках. Я, в свою чергу, заходився обтрушуватись і, оглядаючись кругом, шукати притулку, якого не було і скористатися яким я не мав права. Все ж я жадав якого-небудь полегшення і вирішив нарешті позбутися черепа Цвіхана, який сильно заважав мені не стільки своєю вагою, скільки незручною формою. Але коли я зібрався було непомітно покласти його в придорожні кущі, мене раптом опанувало бажання і навіть потреба виявити в моєму становищі, в якому я все робив лише з необхідності, хоч яким-небудь вчинком свою вільну волю і таким чином хоч на йоту піднятися над своїм долею. Отже, я знову вклав у мішок свою добровільну ношу і продовжував обтяжливу мандрівку, яка, на довершення всього, завела мене на занедбані й важкі стежки.
Розділ дев’ятий
Графський замок
Так це тривало аж до сутінків, коли втома, озноб і загальна слабкість зовсім здолали мене, і я врятувався від цілковитого морального краху лише тим, що сказав собі: «Ні, про те, щоб загинути, не може бути й мови, – всі печалі та прикрості на світі минущі». Я знову зібрав останні сили й переміг утому.
Нарешті я вийшов із лісу і побачив перед собою широку долину, де, мабуть, був розташований багатий маєток; замість лісової хащі тут височіли прекрасні паркові дерева, і між них виднілися дахи; далі, серед полів і пасовищ, були розкидані будинки села. Прямо перед собою я побачив невелику церкву, двері її були відчинені.
Я ввійшов усередину; там уже було темно, і лише невгасима лампада, подібно до зірки, що мерехтить червонуватим світлом, хиталася перед вівтарем. Церква була, очевидно, дуже стара, вікна частково складалися з кольорових шибок, стіни та підлога були вкриті надгробками та пам’ятниками.
«Тут я проведу ніч, – подумав я, – тут, під покровом цього храму, я відпочину».
Я всівся у сповідальні, схожій на шафу, де лежала товста подушка, і зібрався було запнути фіранку, щоб одразу ж заснути, як чиясь рука втримала шовкову зелену шторку, і я побачив кістера, який нечутно рухався за мною в м’яких туфлях. Він запитав:
– Ви що, хочете переночувати, приятелю? Ні, тут не можна залишатися!
– Чому не можна? – запитав я.
– Тому що я зараз замикаю церкву. Ідіть звідси! – відповів кістер.
– Я не можу йти, – сказав я, – залиште мене тут усього лише на кілька годин, Божа Матір не розсердиться на вас за це!
– Ідіть, зараз же, – крикнув він, – тут вам залишатися не можна!
Засмучений, я вийшов з церкви, а пильний дзвонар заходився замикати двері. Я опинився посеред кладовища, яке було схоже на дбайливо оброблений сад; кожна могила або кілька могил разом являли собою мальовничу квіткову клумбу; особливо чарівні були дитячі могилки – то вони були зібрані в гурток на зеленій галявинці, то розташовані поодинці, в затишному, прихованому куточку під деревом, то серед могил дорослих, – так діти чіпляються за фартух матері. Доріжки були посипані гравієм і ретельно розрівняні; ніякої стіни не було, вони вели просто під темний покров гаю, де росли клени, в’язи та ясени. Дощ майже перестав; іще падали гучні краплі, але на заході вже показалася смужка вогненного заходу сонця, яка кидала слабкі відсвіти на мармурові надгробки. Мимоволі я опустився на садову лавку серед могил.
У тіні дерев показалася струнка фігура жінки, яка йшла легким і стрімким кроком; її густі темні локони розвівав вітерець; однією рукою вона притримувала на грудях накидку, в іншій тримала парасоль, який, одначе, був закритий.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу