Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Лісник обернувся в той бік, звідки пролунав голос; він застиг, сполотнівши, як погано випечений хліб, і відпустив бабусине вухо. Повільно я втягнув назад привиду; лісник непорушно дивився на це місце, коли ж я виставив череп із кущів небагато вище, круглі очі лісника пішли за ним, після чого він забрався з такою швидкістю, з якою тільки могли понести його тремтячі ноги, й більше не вимовив ні звуку. Тільки на значній відстані, де дорога повертала вбік, він ненадовго зупинився та обережно глянув назад. Коли я знову похитав черепом, утікач миттєво зник за поворотом і більше вже не показувався. Звичайно, у нього не було жодної підстави припускати, що в таку погоду, та ще заради якоїсь бідної жебрачки хто-небудь стане займатися фокусами в лісовій гущавині, а крім того, і сережки достатньо свідчили про його забобонність. Старенька була в такому жаху, що нічого не помітила, крім утечі свого мучителя; не знаючи, що з ним сталося, вона кинула все і теж поспішила геть; тремтячими руками вона махала в повітрі, щось бурмочучи собі під ніс.

Я ж запхав у мішок старий жовтуватий череп, який знадобився для такої гарної служби. Забавний жарт зігрів мене, і я ще трохи відпочив, подібно до переможця на полі битви. Було радісно усвідомлювати, що навіть у такому важкому і, здавалося б, безвихідному становищі незначний поворот подій зробив мене на деякий час господарем людських доль. Я намагався уявити собі осоромленого лиходія й розібратися в корінні його звірячої натури. Подумки я бачив його округлі блискучі очі, яскраво-червоне, набрякле обличчя, сиві, ретельно розпушені вуса, блискучі ґудзики його форменої куртки, й мені здавалося, що причина всієї цієї дикої, крикливої сцени – безмежне марнославство, яке у такого грубого і дурного чоловіка може виявитися тільки так.

«Можливо, – подумав я, – що цей негідник – дбайливий батько і чоловік у колі своєї сім’ї, добрий товариш серед собі подібних, поки ніхто не перешкоджає його балакучим хвастощам; він, напевно, задоволений собою і по дурості своїй вважає себе героєм, коли тягне за вухо слабку стару. Можливо, що де-небудь в іншому місці, в церкві або на сповіді, він визнає за собою деякі похибки; але, п’яний марнославством і самовдоволенням, він забувається і потурає своїм пристрастям. Тим ясніше зауважує він пороки свого начальника, а той, у свою чергу, погані якості свого начальства, і так на всіх щаблях суспільної драбини – кожен зауважує недоліки іншого, але зате дає повну волю своїм власним порокам, ні в чому не бажаючи себе приборкувати, самозабутньо милуючись своєю величчю. І всі ці десятки тисяч людей, залежних одне від одного, виховують себе таким чином, погладжують сиві вуса і лупають очима не від природженої злоби, а з дитячого марнославства. Вони тішать своє марнославство, коли наказують і коли коряться, вони гонорові у своїй гордості й у своєму смиренні; вони брешуть із марнославства і говорять правду не заради неї самої, а тому що їм здається, що це личить у цю мить. Заздрість, жадібність, безсердечність, лихослів’я, лінощі – всі ці пороки можна приборкати або приспати; але тільки марнославство вічно спить і невпинно вплутує людину в тисячі неправдивих або, в усякому разі, зайвих справ, у жорстокості, у великі чи малі небезпеки, і всі вони зрештою роблять із цієї людини зовсім іншу істоту, ніж вона хотіла б бути. І ось наслідком цього є хвороблива омана, відхилення від свого власного «я» замість зміцнення його, до якого прагне марнославний.

Але так відбувається лише з більш неосвіченою частиною людей, із натовпом жебраків духом. Обдаровані й освічені – інша, більш делікатна половина людства – не блудять у самих собі, у них є чарівна формула, яка говорить: «Безневинне марнославство – лише невинна прикраса буття. Це найкращий домашній засіб для виховання людяності й протиотрута проти неосвіченого, злобного марнославства! Красиве марнославство, що додає витончену завершеність і заокругленість власній сутності, сприяє розквіту всіх паростків, які закладені у нас і роблять нас потрібними та приємними для світу; воно є одночасно і тонким цінителем, і суворим суддею самого себе і підстьобує нас виявити в найблагороднішій формі все те істинне та прекрасне, що інакше залишилося б лежати під спудом. Сам Христос був трішки марнославний, позаяк завивав волосся і бороду свою та дозволяв намащувати собі ноги!»

Так звучить ця прекрасна пісня, і таке марнославство є той істинний Молох, чий слабкий вогонь з’їдає людей і камені. Він залишається завжди самим собою, цей Молох, нічого не боїться і посміхається своєю залізною посмішкою, в той час як палає його ненаситне черево. У ньому згоряють і дружба, і любов, і свобода, і батьківщина, словом, усі прекрасні речі, а коли йому нічого пожирати, він остигає, подібно до печі, повної попелу».