Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Ця чарівна істота весело рухалося серед могил і, здавалось, уважно розглядала, чи не постраждали рослини від бурі та дощу. Кинувши легкий парасоль на доріжку, вона час від часу нахилялася, підв’язувала хитку троянду чи зрізала блискучими ножицями айстру, а потім поспішала далі. Я був змучений і, замилувавшись чарівним видінням, яке линуло переді мною, ні про що не думав, поки знову не показався кістер.

– Тут вам теж не можна залишатися, приятелю! – почав він знову. – Це кладовище відноситься до маєтку, і стороннім тут ночами бродити не можна!

Я нічого не відповів і безпорадно дивився в одну точку; мені не вистачало рішучості підвестися на ноги.

– Ну, ви що ж, не чуєте? Вставайте! З Богом, вставайте! – мовив він трохи голосніше і почав трясти мене за плечі, як будять у корчмі заснулого відвідувача.

Дама підійшла ближче і перервала свою безтурботну прогулянку, щоб послухати наші сперечання. Вона була настільки чарівна в своїй дитячій цікавості й у неї були такі красиві очі, – наскільки їх можна було розгледіти в сутінках, – і очі ці сяяли такою живою та природною привітністю, що я в ту ж мить знову ожив і підвівся перед нею з капелюхом у руці. Але все ж мені довелося ніяково опустити очі, коли вона почала уважно розглядати мене і мій промоклий, брудний костюм.

Звернувшись до служителя, вона запитала:

– Чого ви хочете від цієї людини?

– А, пані, – відповів кістер, – один Бог знає, що це за чоловік! Він хай там що хоче тут спати, але не можна ж цього дозволити! А якщо він жебрак бродяга, то краще йому переночувати в селі, де-небудь у сараї!

Молода дама, звернувшись до мене, привітно мовила:

– Чому ви хочете ночувати саме тут? Ви так любите товариство мертвих?

– Пані, – відповів я, глянувши на неї, – я вважав їх єдиними власниками і господарями цього шматка землі й був упевнений, що вони не проженуть стомленого мандрівника; але, я бачу, вони не мають такої влади, і наміри їх підкоряються тим, хто ходить над їх головами.

– Не слід говорити, – заперечила дівчина, всміхаючись, – що ми тут ставимося до людей гірше, ніж мерці. Якщо ви тільки повідомите про себе хоч трохи, хто ви і що ви, тоді й ми, живі, не здамося вам безсердечними.

– Дозвольте показати вам для початку мої документи!

– Вони можуть бути фальшивими! Краще розкажіть про себе самі!

– Ну що ж, я походжу з порядної сім’ї, і зараз я поспішаю дістатися міста, де народився. На жаль, це, мабуть, нездійсненно без затримки.

– Звідки ж ви родом?

– Із Швейцарії. Протягом кількох років я жив як художник у вашій столиці, щоб урешті-решт відкрити, що зовсім не маю потрібних здібностей. І ось я без достатніх коштів опинився на шляху додому і мав намір, нікому не стаючи тягарем, проробити всю подорож. Мені завадив дощ; я сподівався, ніким не помічений, провести ніч у цій церкві, а рано-вранці потихеньку вирушити далі. Якщо тут є поблизу навіс або сарай, накажіть великодушно, нехай мені дозволять там відпочити, – я не в силі йти далі. Не звертайте більше на мене уваги, а вранці я, вдячний за притулок, знову зникну.

– Я вам знайду найкраще пристановище, ходімо зі мною. Я візьму це на себе, поки не з’явиться батько; він на полюванні й скоро повернеться.

Хоча мене, коли я стояв перед нею, трясло від холоду та вогкості, я все ж не поспішав за нею піти. Коли дівчина запитально глянула на мене, я вибачився, сказавши, що, незважаючи на моє дивне становище, я все-таки ще не жебрак, а її пропозиція йде врозріз із моїм наміром досягти рідного дому без сторонньої допомоги.

– Але ви до нитки промокли і тремтите від холоду, як пудель, мій гордий пане! Якщо ви залишитеся просто неба, то до ранку заробите собі відмінну пропасницю і тоді вже напевно не зможете рушити далі без сторонньої допомоги та догляду. Я вас розташую тимчасово в садовому флігелі, де я провела день і де топиться камін. Не упирайтеся більше – тоді ви зможете, відповідно до вашого бажання, якнайскоріше позбавити нас своєї присутності! А ви, кістере, йдіть за нами для підмоги. Це буде вам покаранням за те, що ви так негостинно обійшлися з благочестивим пілігримом!

– А що б мені сказали, пані, – пробурчав невдоволено кістер, – що б зі мною зробили, якби я вночі залишив церкву відчиненою або замкнув у ній стороннього? Хіба вам ніколи не доводилося чути про нічні крадіжки в церквах? Хіба ніколи не крали свічників, потирів, дискосів?

Тут я мимоволі розсміявся і сказав:

– Ви що ж, вважаєте мене за шекспірівського Бардольфа, якого повісили у Франції через украдену дароносицю?