Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Я спостерігав за ними обома, поринувши у приємну дрімоту, і, напівзаплющивши очі, ще деякий час бачив і чув усе, що вони говорили і робили, поки не заснув по-справжньому. На стільці поруч із Доротеєю лежала об’ємиста тека, звідки вона діставала аркуші різного розміру, прикріплюючи їх потім до великих аркушів цупкого паперу так, щоб залишалися широкі поля. Розхен подавала їй вузенькі смужки паперу та гуміарабік.

– Треба знову нарізати паперу, – сказала Доротея, коли запас скінчився. Вони зрушили вбік рослини та глечики, на місці, що звільнилося, розклали нові аркуші, потім, узявши ножиці, почали орудувати ними так, немов перед ними лежало полотно й вони кроїли рушники. Але папір не можна було різати по нитці, він деколи м’явся і морщився, часом ножиці йшли навскіс, а дівчата засмучувались і жартівливо дорікали одна одній.

– Та ти дивись, – вигукнула Доротея, – у тебе весь час виходять краї зубчиками! Коли тато побачить нашу роботу, він, напевно, буде незадоволений, і йому доведеться все робити спочатку!

– А у тебе що за окомір! Дивись, як криво сидить цей вид! У нас із батьком виходить краще, коли ми в городі копаємо грядки!

– Та замовкни ти, я і сама бачу! Ці аркуші занадто великі, їх ніяк акуратно не приладнаєш! В інституті ми завжди вибирали аркуші менші, коли малювали квіти. Ну, нічого, тато візьме олівець і лінійку й усе це приведе до ладу. Головне – зайвого не обрізати, він хоче, щоб усі були одного розміру. Він уже замовив для них ящик, так вони будуть лежати в цілості, як у лоні Авраама; до того ж він замовив іще кілька дерев’яних рамочок зі склом для свого кабінету, щоб по черзі вішати на стіну то один аркуш, то інший, ті, які йому особливо подобаються. Ці рамки будуть дуже зручні – розсувні…

– І що він знайшов у цих штуках? Для чого вони?

– Ах ти, дурненька, та просто для задоволення! Треба в них розбиратися, в цьому і є задоволення! Хіба ти не бачиш, яке тут густе листя, як воно весело блищить, як на ньому грає сонце? Чимало треба вчитися, щоб зуміти все це так зобразити!

Розхен обперлась об стіл, нахилила кирпате личко над якимось місцем і сказала:

– Дійсно, так, бачу! Зовсім зелена недільна куртка мого батька! Що це тут, озеро?

– Яке ж це озеро, дурненька? Та це блакитне небо над деревами! Відколи дерева бувають унизу, а вода нагорі, над ними?

– Що ти кажеш! Таж небо кругле, і воно як купол, а тут блакитне – як плоский чотирикутник, ну от ніби ваш великий ставок, навколо якого господар звелів посадити липи. Ти, напевно, наклеїла цю картину догори ногами! Поверни-но її ще раз, тоді вода буде внизу, а дерева, як годиться, нагорі.

– Так, і будуть стояти догори ногами! Це ж тільки шматочок неба, дурненька! Подивися у вікно, ти і там побачиш чотирикутник! Та ти й сама ж бо чотирикутник!

– А ти п’ятикутник! – відповіла Розхен і легенько ляснула свою пані по спині.

Я заснув під дівоче щебетання, яке досі просто пестило мій слух і в яке я не вдумувався, але через кілька хвилин прокинувся, почувши, як зовсім поруч зі мною чийсь приємний голос промовив моє ім’я. Виявляється, донька садівника, відклавши було вбік окантований аркуш, випадково помітила в куточку якесь ім’я і дату й запитала:

– А що тут написано?

– Що там може бути написано? – відповіла Доротея. – Прізвище автора цього ескізу; адже це називається ескіз, ескіз з натури! Його ім’я Генріх Леє. У цій теці лежать тільки його роботи! – Потім вона раптом зупинилася на півслові, подивилася в мій бік і вигукнула: – Ну, чи можна бути такою забудькуватою! Адже тато мені говорив, що все це – краєвиди Швейцарії!

Коли я розплющив очі, вона стояла поруч зі мною і тримала своїми тонкими пальчиками за верхні кути великий аркуш паперу, піднявши його вгору, як церковну корогву; на її напіврозкритих губах іще тремтів вигук: «Пане Генріху Леє!»

Але я вже так міцно заснув, що в першу мить не міг збагнути, де перебуваю. Я тільки бачив перед собою чарівну дівчину, чий сяючий і ласкавий погляд був спрямований на якусь картину. Охоплений цікавістю, я, зовсім іще сонний, підвівся і спрямував погляд на картину, як раптом цей лісовий пейзаж здався мені знайомим, і тільки тоді я впізнав одну з моїх юнацьких робіт. То був краєвид у горах – між стрункими стовбурами дерев просвічували снігові вершини Гельвеції. Я впізнав його й за великим болиголовом, що широко розрісся й чиї білі квіти, які виступали на тлі глибокої сутіні, були яскраво освітлені сонцем. Ця мальовнича рослина дуже втішила мене в ті давні дні, я трудився над його зображенням більш старанно, ніж будь-коли, і нарешті успішно впорався зі своїм завданням; у мене так вдало вийшло його своєрідне листя, його незвичайні стебла, що, поки цей малюнок залишався у мене, мені не потрібно було робити інших ескізів болиголова. Недарма я так сумував, коли мені довелося розлучитися з ним.