Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Ліс скінчився, і я вийшов на широку рівнину, освітлену раннім осіннім сонцем. Пейзаж був у чисто німецькому дусі. На горизонті височіли темні, вкриті лісом пасма гір; по рівнині вилася річка, вся в червонуватих відблисках, позаяк півнеба палало в променях ранкової зорі, й забарвлені пурпуром пасма хмар нависали над полями, пагорбами, селами і вежами міста, що виднілося вдалині. Туман парував по лісистих схилах і біля підніжжя темних до синяви гір. Замки, міські ворота й вежі церков відсвічували червоним; до того ж у лісі лунали гучні поклики полювання, звучали роги, чувся зусібіч дзвінкий собачий гавкіт, і ледь я вийшов із лісу, як повз мене проскочив стрункий олень.

Червоний схід сонця, – значить, дощик піде! Якщо я хотів триматися наміченого плану, мені нічого було й думати про нічліг, – цим я позбавив би себе денного прожитку. Тому я з деяким острахом думав про майбутній дощ і про те, що мені доведеться брести другу ніч наскрізь промоклим. Сирість і бруд довершують глум долі та віднімають у нещасного останню розраду – сподівання припасти до рідної землі там, де його ніхто не бачить. Усюди невблаганна вогкість зустрічає його пронизливим холодом, і він змушений весь час триматися на ногах.

Вже через кілька годин сіра пелена туману закрила сонце, і пелена ця почала повільно розпадатися на мокрі нитки, поки вони не перейшли на суцільний, рівномірний дощ, який тривав увесь день. Тільки зрідка ця одноманітна холодна та мокра сітка перемежовувалася з іще більш сильними потоками зливи, підстьобуваної вітром; він уносив більш швидкий ритм у це царство води, що заливала поля і дороги. Незворушно крокував я крізь потоки, радіючи, що мій новий одяг зроблено з добротної тканини, яка витримає це випробування. Тільки опівдні, не відкладаючи більше, я зайшов у село й пообідав гарячим супом із м’ясом і овочами, а також шматком хліба. Потім я годинку відпочив і знову вийшов під дощ. Щоб дістатися додому, мені потрібно було не менше тижня, і я мусив суворо дотримуватися встановленого мною самим розпорядку, щоб укластися в цей термін, причому не мав права ні втомлюватися, ні хворіти. Тільки за цих умов я міг завершити свій шлях, ні від кого не залежачи й залишаючись до кінця господарем своєї долі.

Через кілька годин я знову потрапив на лісову просіку, весь час намагаючись вийти на велику головну дорогу, яка поступово вивела б мене на правильний шлях. Осторонь від дороги я помітив величезний бук, укритий іще досить густим пожовклим листям; я попрямував до нього і на землі, між його корінням, знайшов добре захищене місце, де і задрімав. У цей час із лісу вийшла, шкутильгаючи, старенька; однією рукою вона притримувала жалюгідну в’язанку хмизу, яку несла на голові, а сиве волосся її було таке жорстке та розпатлане, що його не відрізнити було від сухих гілок; іншою рукою вона насилу тягла позад себе зламану маленьку берізку. Вона йшла тремтячими кроками, боязко зітхаючи, і, захекавшись од зусиль, тягнула через усі перешкоди непокірне деревце, подібно до мурашки, яка тягне не по силі важку стеблинку до свого житла. Співчутливо дивився я на цю бідну жінку й мусив собі зізнатися, що їй, напевно, доводиться ще важче, ніж мені, а все ж вона не зупиняється і бореться за існування. І все ж мені було досить погано, – я навіть не міг допомогти або дати їй що-небудь. Соромлячись своєї безпорадності, я не відривав од неї очей, як раптом на дорозі з’явився лісник, мабуть, того ж віку, як і старенька, але червонолиций, вусатий, з невеликими сережками у вухах і дурними витрішкуватими очима. Він одразу ж накинувся на жінку, яка, злякавшись, відпустила деревце, і почав кричати:

– Гей ти, бродяго, знову крала ліс?

Старенька присягалась усіма святими, що вона знайшла цю берізку на дорозі та що деревце вже було зламане. Але він продовжував кричати:

– Ти ще брешеш? Зачекай, я тебе провчу!

Лісник схопив стару за зморщене вухо, яке визирало з-під ситцевої хустки, що сповзла, притягнув її ближче та вже збирався так тягти за собою. Його нелюдяність обурила мене. Раптом мені спала на думку блискуча ідея, я витягнув зі свого дорожнього мішка пожовклий череп, надів його на палицю і виставив із листя чагарнику, за яким мене не було видно. Одночасно я закричав сердитим голосом:

– Відпусти стару, негіднику! – причому я злегка потряс череп, так що зуби його зацокотіли та зашаруділо листя, звідки він визирав. Цим мало здатися, що з-за кущів їх гукає сама смерть.