Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Врешті я помітив, що на галереї ведуть прикрашені багатим різьбленням сходи, і я піднявся сходами, шукаючи входу. Але, відчинивши одні з дверей, я побачив перед собою лише приміщення, зайняте різноманітними речами. То це була бібліотека, й оправлені в шкіру томи блищали позолотою; то мені траплялися купи всілякого начиння та посуду – все, чого тільки можна бажати для життєвих зручностей; там височіли гори тонкого полотна або переді мною розкривалася шафа, сотні шухлядок якої були наповнені духмяними прянощами. Одну за одною я відчиняв і зачиняв ці двері, задоволений баченим і все ж відчуваючи страх, оскільки ніде не знаходив матінки, яка зустріла б мене посеред цього незвичайного домашнього затишку. У пошуках її я підійшов до одного з вікон і підніс руку до скроні, щоб мені не заважав відблиск кришталевого скла; і раптом я побачив перед собою замість кімнати чарівний сад, що розкинувся в сонячному сяйві, й мені здалося, що я бачу матінку в блиску молодості та краси, – в шовкових шатах гуляла вона між квітковими клумбами. Я хотів відчинити вікно, крикнути їй, але не міг знайти ні засувки, ні клямки, – адже я перебував зовні, хоча і дивився на сад мовби зсередини будинку. Зрештою я побачив, що стою біля обшитої дерев’яними панелями стіни на вузькому карнизі, на якому ледь уміщалися мої ноги. Коли я перехилився, щоб подивитись, як мені зійти з цього небезпечного місця, я побачив унизу на вулиці маленького карапузика-хлопчиська з сірим, тьмяним волоссям, який колупався ціпком у моїх багатствах.

Відразу ж упізнавши в ньому ворога моєї юності, того хлопчика Мейєрлейна, який упав із вежі, я квапливо поліз униз, аби прогнати його. Але він почав люто ганьбити мене і знову, через стільки часу, цей лихвар і кредитор мого дитинства став мені пред’являти свої вимоги, притискаючи руку до розбитої при падінні голови. Нарешті він отримає все сповна, так він уїдливо кричав мені, тепер-то він відбере у мене речі в рахунок записаного за мною боргу; його рахунки в повному порядку.

– Ти брешеш, маленький негіднику! – крикнув я у відповідь. – Забирайся, поки цілий! – Тут він замахнувся на мене своєю палицею, ми схопилися врукопашну й почали немилосердно лупцювати один одного. Оскаженілий противник розірвав на шматки весь мій гарний одяг, і лише коли я, в розпачі, задихаючись, почав душити його, він вислизнув із моїх рук і залишив мене на похмурій холодній вулиці. Я був змучений і раптом помітив, що стою босоніж. Будинок виявився дійсно нашим старим будинком, але вже наполовину спорохнявілий, із крихкою штукатуркою, підсліпуватими вікнами, в яких стояли порожні або засохлі квіткові горщики, і віконницями, які, тримаючись на одній завісі, розгойдувались і грюкали від вітру.

Від мого казкового багатства нічого не залишилося, крім якихось розчавлених жалюгідних залишків, які валялися на бруківці, а в руках я тримав лише палицю, що дісталася мені після бійки з моїм злим недругом.

Жахнувшись, я відступив на інший бік вулиці й сумно глянув на потемнілі вікна, і тепер чітко розрізнив мою матір, постарілу, зблідлу та сиву; я бачив, як вона, глибоко замислившись, сиділа за своєю прядкою.

Я простягнув до неї руку, але, тільки-но матінка злегка заворушилась, я знову сховався за виступ стіни і тепер, охоплений сум’яттям, намагався покинути тихе похмуре місто, ховаючись від усіх. Я прокрадався вздовж стін і незабаром опинився на путівці, що йде в нескінченну далечінь; спираючись на мою ненадійну палицю, я крокував у той бік, звідки прийшов. Без відпочинку, не оглядаючись, брів я все далі й далі. Вдалині, на такій же нескінченній дорозі, що перетинала мій шлях, я побачив батька – він брів повз мене з важким ранцем на спині.

Коли я прокинувся, у мене точно камінь з душі впав, – такий сумний був кінець мого сну.

І так це тривало ніч за ніччю, хоча часом мої пригоди і були менш бурхливими, і мій душевний стан під час сну іноді переходив у якесь умиротворення. Одного разу мені наснилося, що я сиджу на кордоні своєї батьківщини, на горі, затіненій хмарами, в той час як уся країна розстилалася переді мною, осяяна яскравим світлом. На світлих вулицях і зелених луках юрмились і походжали люди, вони збиралися на веселі святкування або обговорювали свої життєві справи, і все це я уважно спостерігав. Коли ж ці натовпи або процесії проходили повз мене і серед них знаходилися люди, що впізнавали мене, вони лаялись мимохідь, – мовляв, замкнувшись у своїй печалі, я не бачу, що діється навколо, – і запрошували мене до них приєднатись. Я захищався, не втрачаючи дружелюбності, та кричав їм услід, що бачу все, що їх турбує, і в усьому беру участь. Нехай тільки вони тепер не піклуються про мене, так для мене буде спокійніше.