Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Тут вона побачила мене у височині, що ніби ширяв у повітрі, – я з тугою дивився на неї. Вона видала радісний вигук, злетіла, мов дух, не торкаючись землі та скель, і зникла вдалині, тоді як я, марно закликаючи її, поспішав за нею слідом, і кладки піді мною гнулись і тріщали, а верхівки дерев гойдались і шуміли над моєю головою.

І раптом ліс скінчивсь, і я опинився на горі, яка височіє проти мого рідного міста. Але що я побачив! Річка була вдесятеро ширша, ніж зазвичай, і вона виблискувала, як дзеркало; всі будинки були не нижчі за соборну церкву, і всі вони були красиві, як у казці, і вони сяяли в променях сонця, і кожне вікно було повите безліччю квітів, які звисали зі стін, прикрашених статуями. Високі липи йшли своїми вершинами в темно-синє прозоре небо, яке здавалося одним великим самоцвітом, і гігантські верхівки дерев гойдалися туди й сюди, мовби хотіли ще рівніше відполірувати його, і, врешті, вони вростали в прозорий синій кришталь.

Серед зеленого листя величезних, як гори, лип здіймалися вежі собору, а масивний кам’яний корпус ховався під пагорбами мільйонів серцеподібного листя липи; то там, то сям виблискувало пурпурно-червоне або синє віконне скло, діткнуте заблуканим сонячним променем. Золоті корони, якими були увінчані вежі, виблискували на тлі неба, і безліч юних дівчат висовували кучеряві голівки крізь готичні прикраси, дивлячись на білий світ. І хоча мені було ясно видно кожен липовий листок, я все ж не міг розглянути дівчат і поквапився перебратися через річку, – мені дуже хотілось дізнатися, хто були всі ці мої співвітчизниці.

Якраз вчасно поруч зі мною з’явився золотаво-рудий кінь, я поклав позаду сідла свій багаж і поскакав по крутому схилі, що спускався уступами до річки. Але кожен уступ являв собою відшліфований гірський кришталь, усередині якого лежала і, здавалося, спала крихітна жінка невимовної краси. У той час як мій золотавий кінь спускався вниз по цій карколомній дорозі й кожної хвилини йому загрожувала небезпека скинутися разом із вершником у безодню, я перехилявся з сідла то вправоруч, то вліворуч, намагаючись нетерплячим поглядом проникнути в глиб кришталевих сходинок.

– От тобі й на! – вигукнув я, сповнений хтивою млістю. – Що ж це за чарівні істоти в зачарованою сходах?

Я анітрохи не здивувався, коли кінь мій повернув до мене голову і заговорив, відповідаючи на моє запитання:

– Хіба ти не бачиш? Це добрі наміри й помисли, які зберігає в собі рідна земля, і їх може витягти з неї лише той, хто залишається на батьківщині та чесно заробляє собі на життя.

– Чорт забирай! – скрикнув я. – Завтра ж я прийду сюди і розколю кілька сходинок!

І я не міг відвести очей від довгих сходів, які позаду мене блискучими уступами піднімалася в гору. Але кінь мій сказав, що це тільки верхній шар і що тут увесь ґрунт наповнений такими речами. Нарешті ми досягли мосту. Але це був не наш старий дерев’яний міст, а мармуровий палац, – нескінченна колонада, що здіймалася двома ярусами, утворила небаченої пишноти міст, який вів через річку. «Як усе, одначе, змінюється і рухається вперед, варто лише на кілька років виїхати», – подумав я, неквапливо в’їжджаючи на міст і з цікавістю оглядаючи його високу галерею. Зовні ця споруда була облицьована білим, червонуватим і чорним мармуром, але всередині стіни його було вкрито незліченними картинами, що зображували всю історію країни та всі подвиги її народу. Всіх мерців, аж до останньої, щойно померлої людини, було зображено на стінах, і здавалося, що вони являють собою одне ціле з живими, які проходили по цьому мосту; деякі з написаних фігур навіть сходили зі стін і змішувалися з натовпом перехожих, а дехто з живих переходив до написаних на стінах і там залишався. В обох групах були воїни і жінки, священики і миряни, пани й мужва, дворяни і бродяги; вхід і вихід з мосту був відкритий і не охоронявся ніким, і через те що по ньому безупинно рухалися вервечки людей та безперервно відбувався обмін між життям фресок і справжнім життям, то здавалося, що на цьому чудовому життєдайному мосту минуле і майбутнє зливалися в одне ціле.

– Але все ж таки мені хотілося б знати, що це за така весела штука! – пробурмотів я до себе, і тут же мій кінь мовив у відповідь:

– Це називають тотожністю нації!

– О, та ти вчений, коню! – вигукнув я. – Тобі справді овес ударив у голову! Звідки у тебе такі вислови?