Готфрид Келлер - Зелений Генріх

А як сумно спостерігати, коли вона провітрює постіль! Замість того щоб за допомогою сусідів винести її на площу, де великий колодязь, вона витягає її на високий темний дах вашого будинку, розкладає на сонячному боці й походжає по похилому даху босоніж, по самому краю, вибиваючи подушки та перини, перевертає їх, вибиває і клопочеться одна-однісінька там, під самим небом, та так відважно і сміливо, що за неї стає страшно, особливо, коли вона, перервавши роботу, прикриває очі рукою і, стоячи на осонні, вдивляється в далечінь. Одного разу я, стоячи на дворі з моїми підмайстрами, спостерігав за нею і не зміг більше витримати; я вирушив до неї, заліз по сходах на горище і, стоячи біля слухового вікна, виголосив цілу промову, намагаючись пояснити їй небезпеку її затії. Але вона лише всміхнулась у відповідь і подякувала мені за добру пораду. Тому я дотримуюся тієї думки, що вам треба поїхати додому, і чим швидше, тим краще! Поїдьмо з нами!

Але я похитав головою; я ніяк не міг зважитися визнати, що зазнав аварії, і повернутися ні з чим. Я мав намір сам упоратися зі своїми невдачами і, підкоривши долю, так чи інакше повернутися в належний термін. Я не намагався ні висловити занадто велику самовпевненість, ні відкрити своє справжнє становище, але залишок дня зайняв невизначеними промовами, поки вже пізно ввечері не попрощався зі своїми земляками, які хотіли виїхати рано-вранці.

І все ж образ матері, яка дивиться вдалину, викликав у мені таке сильне почуття туги за домівкою, якого я досі зазнавав лише уві сні. Відтоді як я протягом дня не займав свою фантазію та споріднену їй здатність творити форми і образи, її покірні слуги оживали вночі та, діючи самостійно, створювали цілу низку снів, зовні розумних і послідовних, які вражали яскравими барвами та химерними образами. Абсолютно так, як мені колись передбачав мій божевільний і досвідчений учитель живопису, я тепер бачив уві сні то моє рідне місто, то село, знайоме, але змінене і перетворене, причому я зазвичай не міг туди потрапити, а якщо я нарешті опинявся там, то мене чекало миттєве безрадісне пробудження. Я подорожував найпрекраснішими місцями моєї батьківщини, де ніколи не бував, бачив гори, долини та річки з нечуваними і все ж знайомими назвами, які звучали як музика в моїх вухах і все ж чимось здавалися смішними.

За цими розмовами з моїм земляком у мене абсолютно вилетіла з голови вчорашня дівчина та сьогоднішні ранкові плани; втомлений, я ліг спати, і відразу ж переді мною розкрилося неспокійне життя моїх сновидінь. До міста, де був мій отчий дім, я наближався дивними шляхами – берегом широких потоків, у яких на кожній хвилі височів трояндовий кущ, так що вода ледь світилася крізь цей плиткий ліс троянд. На березі орав селянин, причому плугом із чистого золота, в нього були запряжені біліх як сніг воли, і під копитами їх розцвітали великі волошки. Борозна наповнювалася золотим зерном, і селянин, ведучи однією рукою плуг, другою черпав зерна і підкидав їх високо в повітря, так що вони обсипали мене золотим дощем. Я ловив їх своїм капелюхом, скільки міг зловити, і зауважив, собі на втіху, що вони перетворювалися на великі золоті монети, на яких було викарбовано старого швейцарця з довгою бородою і двостороннім мечем. Я старанно їх перераховував, не міг порахувати і все ж ними наповнив усі свої кишені; ті, які вже не вміщались, я знову підкидав у повітря. Потім цей золотий дощ перетворився на чудесного золотаво-рудого коня; він із іржанням бив копитом землю, і звідти буйним потоком виривався найпрекрасніший овес, од якого, одначе, кінь зі зневагою відвертався. Кожне зернятко вівса було солодкою мигдалинкою і разом із ягідкою ізюму та блискучим пфенігом було загорнуте в червоний шовк, перев’язаний шматочком свинячої щетини, який приємно лоскотав коня, коли він валявся у вівсі, скрикуючи: «Овес колеться!»

Я зловив золотаво-рудого коня, скочив на нього, – добре що він був уже осідланий, – і поскакав берегом, дивлячись на всі боки; я побачив, що селянин дійшов до плитких троянд і занурився в їх гущавину разом зі своєю упряжкою. Потік троянд добіг кінця, вони збилися в густі купи й попливли вдалину, забарвлюючи горизонт у червоні тони; річка здавалася тепер стрічкою синіючої сталі, що безперервно рухалась. Тим часом плуг хлібороба перетворився на корабель, і він поплив далі, керований золотим лемешем, немов штурвалом, і співав: «Жевріння гірських вершин опустилося з Альп і обходить рідну країну!» Після цього він проробив дірку в днищі корабля, вставив у цей отвір велику трубу і став сильно дути в неї; вона зазвучала потужно, як мисливський ріг, і з неї вирвався блискучий струмінь води, що забив на пливучому кораблі фонтаном чарівної краси. Селянин узяв цей струмінь, усівся на борт корабля і почав кувати у себе на колінах правим кулаком величезний меч, так що тільки іскри летіли. Коли меч був готовий, він випробував його вістря на волосині, вирваній із бороди, і ввічливо простягнув його сам собі, перетворившись раптово на Вільгельма Телля, якого одного разу, в дні моєї ранньої юності, зображував огрядний корчмар під час народного свята. Він узяв меч, змахнув ним і заспівав могутнім голосом: