Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Масивний стіл горіхового дерева на кручених ніжках був покритий білою камчатною скатертиною і заставлений паруючими стравами весільного бенкету. В мене слинка потекла, і я звернувся до старого дядька зі словами: «Так вам, видно, добре живеться?» – на що він відповів: «Звичайно», – і всі повторили: «Звичайно!» – приємними звучними голосами. Раптом дядько звелів сідати за стіл; усі склали свої люльки пірамідками на підлозі, по три разом, як солдати ставлять рушниці. Після того вони знову начебто забули, що хотіли їсти, тому що, на мій жаль, знову почали ходити туди й сюди і тихо співати:

І чоловіки і жінки співали зі зворушливою одностайністю та задоволенням, а «халло!» мій дядько підхопив таким могутнім голосом, що весь хор заспівав іще голосніше, але потім одразу потьмянів, зблід і мовби розчинився в неясному тумані, в той час як я гірко плакав. Я прокинувся в сльозах і побачив, що подушка моя зовсім мокра. Ледве я отямився, і перше, про що мені згадалося, був добре накритий стіл; бо після звірення почуттів мого земляка я напередодні ввечері нічого не міг їсти і тільки уві сні почав знову відчувати голод. Коли я подумав про те, з якою жадібністю, незважаючи на прикраси неприборканої фантазії, я змушений і вві сні мріяти тільки про гроші та багатство, про одяг та їжу, в мене знову ринули сльози приниження, і я плакав доти, поки знову не заснув.

Я опинився у великому лісі, на незвичайно вузькій дощаній перекладині, яка висіла високо над землею, серед гілок і верхівок дерев, – щось на кшталт кладок, нескінченно кучерявих поверху, в той час як земля піді мною, куди більш пристосована для ходіння, чомусь, як це часто буває уві сні, здавалася далекою та недоступною. Але було дуже захоплююче дивитися зверху на лісові галявини, суцільно вкриті зеленим мохом, занурені в напівтемряву. В моху росло багато квітів на високому хиткому стеблі, з чашкою у вигляді зірки, і вони весь час повертались обличчям до чоловіка, що проходив нагорі; біля кожної квітки стояв гномик або маленька лісова фея і висвітлювали квітку золотим ліхтариком зі світним коштовним каменем усередині, так що кожна квітка виблискувала з глибини, як синя або червона зірочка, і всі ці квіти з’єднувалися в чудесні сузір’я та оберталися то швидше, то повільніше, а тим часом карлики ходили навколо них зі своїми ліхтариками, дбайливо направляючи промінь світла на чашечку квітки. З висоти своїх дерев’яних кладок і перекладин я спостерігав це світне кружляння в глибині, подібне до підземного небосхилу, тільки він був зеленого кольору і зірки на ньому сяяли всіма барвами веселки.

Захоплений, я пішов далі по висячих кладках, сміливо пробиваючись крізь верхівки дубів та буків і розуміючи, що по такій ошатній землі не мусить, ясна річ, ступати нога людини. Іноді мені траплялися на шляху гурти сосен, вони були більш рідкісними; мені дуже подобалося дивитись на червонуваті, розжарені сонцем, пахучі гілки хвойних верхівок, і подобалося стояти під ними, – вони були так майстерно злагоджені, обточені та, здавалося, прикрашені дивовижними фігурами, хоча це були звичайні сучкуваті гілки. Іноді кладки забирали мене вбік од дерев, просто неба, де світило сонце, і я оглядався, тримаючись за хиткі перила, щоб побачити, куди ж мене веде мій шлях; але я нічого не бачив, крім нескінченного, наскільки сягало око, моря зелених верхівок, де виблискували гарячі промені літнього сонця та навколо носилися безліч птахів: дикі голуби, сойки, лісові ворони, дятли та шуліки. Найдивнішим було те, що можна було ясно розрізнити і забарвлення і обриси найдальшого птаха. Коли я вдосталь намилувався ними, я знову глянув у темну глибину, де помітив розколину серед скель, – тільки її висвітлювало сонце. На її глибокому дні виднівся лужок біля прозорого струмка; посеред нього на своєму маленькому солом’яному стільці сиділа моя матінка в коричневій сукні самітниці, сива як лунь. Вона була старенька і згорблена, але незважаючи на далеку відстань, я чітко розрізняв кожну рисочку її обличчя. Тримаючи в руці зелений прутик, вона стерегла маленьку зграю сріблястих фазанів, і коли один із них хотів було втекти, вона легенько вдарила його по крилу, через що кілька блискучих пір’їн знялося догори, виграючи на сонці. Біля струмка стояла її прядка, до колеса якої було прилаштовано лопаточки; власне кажучи, це було маленьке млинове колесо, і воно оберталося зі швидкістю блискавки. Вона пряла однією рукою блискучу нитку, що не намотувалася на шпульку, а лягала навхрест на косогорі й одразу ж набувала вигляду великих шматків сліпучого полотна. І воно здіймалося все вище й вище; раптом я відчув величезний тягар на плечах і зауважив, що несу забутий портплед, битком набитий тонкими сорочками. Тепер я, щоправда, зрозумів, звідки вони взялися. Насилу плентаючись далі, я побачив, що фазани були чудовими перинами, які мати ретельно провітрювала на осонні та вибивала. Потім вона діловито зібрала їх і віднесла одну за одною всередину гори. Коли вона знову вийшла, то почала оглядатися, прикривши рукою очі, й тихо наспівувала, але я чітко чув кожне слово: