Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Потім товстун Телль відбатував мечем добрячу скибу корабельної обшивки, яка, виявляється, була жирним окостом, і врочисто вирушив у каюту снідати.

Я ж усе далі скакав на золотаво-червоному коні й несподівано опинився посеред села, де жив мій дядько. Я ледве впізнав його, – майже всі будинки було споруджено заново. Жителі села сиділи за світлими вікнами навколо столів і їли; ніхто не дивився на безлюдну вулицю. Я був дуже радий цьому, бо тільки зараз помітив, що на ошатному своєму коні сидів у старому пошарпаному одязі. Намагаючись і далі залишатися непомітним, я поспішив до будинку дядька, але ніяк не міг його відшукати. Нарешті я впізнав цей будинок, весь зарослий плющем і, крім того, затулений старою ліщиною, так що не видно було ні каміння, ні черепиці; лише серед зелені то там, то тут виблискувало віконце. Я бачив, як щось рухалося за склом, але нічого не міг розібрати. Сад являв собою гущавину польових квітів, які розрослися, серед них високо розгойдувалися гігантські садові та городні рослини, що перетворилися на дерева: розмарин і парасольки кропу, соняшники, гарбузи та смородина. Рої здичавілих бджіл гуділи в квіткових заростях, а в бджолиному вулику лежав старий любовний лист, занесений туди давним-давно вітром, розкритий, пошарпаний від часу, і, незважаючи на те, що він не був запечатаний, його так ніхто і не знайшов за всі ці роки. Я взяв лист і хотів покласти його в кишеню, але у мене його вирвали з рук, а коли я озирнувся, Юдіф, сміючись, прослизнула за вулик, поцілувавши мене крізь повітря, але так, що я губами відчув її губи. Втім, поцілунок її був шматочком яблучного пирога, який я з’їв із жадібністю. Але позаяк він не втамував голоду, який я відчував уві сні, я зрозумів, що, очевидно, мені все це сниться і що цей пиріг, імовірно, начинений тими яблуками, які ми колись, цілуючись, їли з Юдіф. Тому я вважав більш розсудливим увійти в будинок, де стіл вже мав бути накритий. Я розпакував важкий портплед, який опинився на коні, коли я прив’язував його до напіврозваленої огорожі саду. З нього посипався чудовий одяг і тонкі нові сорочки, прикрашені спереду красивою вишивкою з винограду та конвалій. Але коли я почав розгортати парадну сорочку, з однієї стало дві, з двох – чотири, з чотирьох – вісім, словом, переді мною розстелилася чудова білизна, яку я марно намагався запхати назад у портплед. Сорочок ставало все більше і більше, та інші предмети туалету вкривали всю землю навколо мене: я відчував великий страх перед тим, що мої родичі застануть мене за таким дивним заняттям. У відчаї я схопив нарешті одну з сорочок, щоб надіти її, й сором’язливо сховався за горіхове дерево; але з цього місця мене могли побачити в будинку, і я в збентеженні сховався за інше, й так я переходив од одного дерева до іншого, поки не підійшов іще ближче до будинку, і, сховавшись серед плюща, поспішаючи та хвилюючись, переодягнувся в красиве вбрання, але все ніяк не міг впоратися з ним, і коли нарешті був готовий, то знову опинився у великій скруті, не знаючи, куди подіти жалюгідний вузлик зі своїм старим одягом. Хоч куди я його носив, усюди з нього випадала то одна, то інша дірява річ; нарешті мені насилу вдалося закинути вузол у струмок, але він ніяк не хотів поплисти далі, а спокійнісінько кружляв усе на одному і тому ж місці. Я знайшов трухляву жердину, що підпирала колись боби, і мучився, намагаючись відштовхнути ці зачаровані ганчірки на середину струмка, але жердина все ламалась і ламалась, поки в моїх руках не залишився один маленький кінчик.

Тут щоки моєї торкнувся легкий подув, переді мною постала Анна, яка повела мене в будинок. Рука об руку з нею я піднявся сходами і зайшов до кімнати, де зібралися дядько, тітка і всі мої двоюрідні брати і сестри. Полегшено зітхаючи, я озирнувсь; у знайомій кімнаті все було по-святковому прибрано і так сонячно, що я ніяк не міг зрозуміти, як пробивається світло крізь зарості густого плюща. Дядько і тітка були ще в розквіті сил, брати і сестриці красивіші, ніж будь-коли, старий учитель також був іще видним чоловіком, веселим, як юнак; Анну ж я побачив дівчинкою чотирнадцяти років, у сукні з червоними квіточками і гарненьким збористим комірцем.

Але ось що було найдивнішим: усі, не виключаючи Анни, тримали в руках довгі глиняні люльки та курили якийсь запашний тютюн, і я робив те ж саме. При цьому вони, як померлі, так і живі, ні хвилини не стояли спокійно, але безперестанку рухалися по кімнаті туди й сюди, з незмінно привітними, радісними обличчями; тут же між ними в мирній згоді бродили мисливські собаки, козуля, ручна куниця, соколи та голуби, тільки звірі бігали в зустрічному напрямку, так що їх шляхи перехрещувались і являли собою дивне сплетіння.