Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Згадай, – відповів мені золотавий кінь, – на кому ти сидиш! Хіба я не виник із золота? Золото – це багатство, а багатство – це прозорливість.

При цих словах я відразу помітив, що мій портплед замість одягу переповнився вщерть золотими монетами. Я не замислювався над тим, звідки вони так несподівано знову з’явились, але відчув, що найвищою мірою задоволений, маючи їх, і хоча я не зовсім був згоден із мудрим конем, що багатство – це прозорливість, сам я все ж таки, несподівано для себе самого, зробився настільки прозорливим, що принаймні нічого не відповів і спокійно поїхав далі.

– Скажи мені тепер, о мудрий Соломоне, – почав я трохи згодом, – чи називається тотожністю цей міст, чи такий народ, що йде по ньому? Кого з них ти так називаєш?

– Обидва вони разом являють собою тотожність, інакше б про це не було мови!

– Нації?

– Так, нації, само собою зрозуміло!

– Значить, міст теж нація?

– Ах, із якого це часу, – з досадою вигукнув мій кінь, – з якого часу міст, хоч який би він був прекрасний, може вважатися нацією? Тільки люди можуть становити націю, значить, маються на увазі зображені тут люди.

– Так адже ти ж сам тільки-но сказав, що нація і цей міст разом являють тотожність!

– Я це сказав і залишаюся при своїй думці!

– Як же це зрозуміти?

– Знай, – відповів мій кінь розважливо, розставивши всі чотири ноги, – знай: той, хто зможе відповісти на це делікатне питання і розв’яже цю суперечність, той може вважати себе вчителем і сам розвивати цю тотожність далі. Якби я міг гладко сформулювати правильну відповідь, яка крутиться у мене на язиці, то я не був би конем і мене давно зобразили б на цій стіні. Втім, пригадай, що я лише кінь, який наснився тобі, й, отже, вся наша розмова – лише вигадка, породження твого власного мозку. Тому ти сам можеш відповісти собі на подальші питання, так би мовити, з перших рук!

– Ах ти, вперта бестіє! – крикнув я і стиснув коня п’ятами. – Тим більше ти, невдячна шкапо, зобов’язана коритися мені в усьому, якщо я створив тебе з моєї власної плоті та крові й годую та напуваю тебе протягом усього цього сну!

– Мабуть, твоя правда, – незворушно сказав кінь, – втім, уся ця розмова, та й узагалі все наше цінне знайомство, триває не більше трьох секунд і варте заледве одного подиху твоєї високошанованої істоти!

– Як, трьох секунд? Хіба не минула принаймні година, поки ми їдемо цим нескінченним мостом?

– Усього три секунди триває тупіт копит нічного вершника, що викликав у твоєму мозку моя появу; я зникну разом із ним, і ти знову підеш пішки!

– Заради Бога, не втрачай більше часу, інакше ти зникнеш раніше, ніж я переберуся з цього прекрасного мосту на той берег!

– Ну, нічого поспішати! Все, що нам судилося пережити і дізнатися в цю хвилину, цілком укладеться в розмірену ходу коня, і коли правовірний псалмоспівець вигукує перед обличчям Господа Бога свого: «Тисячоліття для тебе – лише єдина мить!» – то можна повторити той же вислів, читаючи його навпаки, і він також буде істиною: одна мить для мене, немов тисяча років! Ми могли б іще в тисячу разів більше побачити й почути протягом цього удару копитом, якби ми самі були здатні на це. Ніякий поспіх і ніяка повільність тут не допоможуть, усе здійсниться в свій час, і ми можемо не поспішати з нашим сном, він залишиться тим, що є – не більше і не менше того.

Я перестав звертати увагу на слова коня, бо помітив, що з усіх боків мене вітали знаками пошани; то один, то інший перехожий швидким жестом обмацував мій туго набитий мішок, приблизно так, як робить це м’ясник, пробуючи худобу на оборі або на ринку, щоб дізнатися, чи жирна вона, і намагаючись ущипнути її за стегно.

– Що за дивні манери! – сказав я нарешті. – Мені здавалося, мене ніхто тут не знає!

– Вони не тебе вітають, – пояснив мені рудий кінь, – але твій дорожній мішок, твою набиту золотом калитку, яка тисне мені на хребет!

– Он як! Значить, це і є розгадка твоєї таємничої проблеми тотожності – ці золоті монети? Але ж і ти з того ж матеріалу, одначе тебе ніхто не обмацує!

– Гм, – мовив мій скакун, – це не можна розуміти так буквально. В усякому разі, люди прагнуть затвердити свою тотожність, яку в цьому випадку вони називають незалежністю, захищаючи її проти будь-якого нападу. Але вони добре розуміють, що боєздатний солдат має бути ситим і, якщо цей солдат іде в бій, шлунок його має бути туго набитий. Але оскільки цього можна досягти, лише маючи достатньо дзвінкої монети для забезпечення витрат, то вони дивляться на всякого, що володіє нею, як на озброєного захисника і поборника тотожності, й тому звертають на нього увагу. Щоправда, нерідко трапляється, що вони свої особисті інтереси вважають за громадські, бо взагалі, виявляючи енергію на будь-якому терені, нелегко дотримати міру, й тому то один, то інший нагадує жадібного осла. Нехай вони роблять, що хочуть, але тобі я раджу пустити свій капітал в обіг і примножити його. Нехай люди загалом перебувають в омані, будь-хто вільний знайти свою власну істину і зробити своє власне становище приємним.