Цю картину, очевидно, невтомні духи моїх сновидінь запозичили з такого вірша невідомого поета, який я прочитав напередодні ввечері в розрізнених аркушах:
Не осудіть: мені в журбі
Мій образ бачиться і сниться!
Крізь млу скорботних дум моїх
Я бачу вас і ваші лиця.
Крізь невгамовний моря шум,
Яке мені приносить муки,
У голосистім хорі хвиль
Пісень я ваших чую звуки.
Як Данаїда після справ
Дивилася на руки кволі,
Так я збентежено дивлюсь,
Як вас ганяє світська доля.
Розділ восьмий
Мандрівний череп
Так проминали мої ночі. Як я проводив дні в ту пору, я ледве можу собі уявити тепер; це був найдивовижніший поєдинок терпіння з долею, інакше кажучи, з самим собою. І, як я смутно передчував, усе вирішилося найпростішим чином. Не минуло й кількох днів, як виявилося, що мій овдовілий господар не може сам упоратися з господарством і змушений продати будинок; дітей він вирішив відправити до батьків покійної дружини і звільнити приміщення. Він швидко спровадив малюків, а потім буркотливо та байдуже сповістив мене, що я маю шукати собі інше пристанище, так як він сам має намір з’їхати наступного дня.
Всі останні роки я провів у цьому будинку, і тепер, коли зла доля розвіяла все моє невелике майно врізнобіч, я відразу ж вирішив повернутися на батьківщину, замість того щоб шукати собі нове житло й оселитися там подібно до жебрака. Я не змінив свого рішення навіть тоді, коли після повернення боргу господареві й деяким іншим знайомим мені від усього капіталу, заробленого у пана Йозефа Шмальхефера, залишилося так мало, що не вистачало на поїздку. Я насилу набрав би на пішу подорож, і то лише в тому разі, якби розумно розподілив свої гроші, день і ніч проводив просто неба і жив упроголодь.
Але в поношеному моєму одязі я б зовсім був схожий на волоцюгу, а цього мені дуже не хотілось, і я вхопився за останній засіб, а саме – я згадав про пейзажі, що висіли у торговця-єврея. Не гаючи часу, я пішов до нього, захопивши з собою і ту дещо більшого розміру картину, яка зазнала поразки на виставці, й запитав його, чи не вбере він мене за ці три картини в новий і добротний одяг, додавши ще скільки-небудь готівкою.
На останнє, звичайно, його не можна було умовити; але одяг, який він, керуючись своїми комерційними правилами, відразу ж із готовністю мені видав, виявився цілком придатним; він навіть зглянувся на мене і великодушно запропонував мені солідний міцний капелюх, криси якого могли захистити шию від дощу. Я побачив у ньому послужливого та доброго порадника і розлучився з ним цілком задоволений його допомогою, переодягнувшись у задній кімнаті й залишивши йому мій старий одяг на знак вдячності за людяне ставлення.
На зворотному шляху я вагався, чи не слід відвідати ще старого Шмальхефера, щоб попрощатися з ним. Але я побоювався, що він спокусить мене знову якою-небудь випадковою роботою, що притупляє думки, але дає хороший заробіток; тому я минув його будинок, виправив у міської влади свої документи і, оскільки вже наближався вечір, поквапився додому. Я збирався відразу ж із настанням ночі почати свою подорож.
Мені нічого іншого й не залишалося, – господар вивіз уже все домашнє начиння, а також і моє ліжко, не дбаючи про те, де я спатиму цю останню ніч. Я знайшов його зовсім самотнього в нашій затихлій квартирі; кроки та слова віддавалися в ній з незвичною лункістю, позаяк вона була абсолютно порожня. Тільки трохи одягу та невеликі речі лежали незапакованими, – у нього не було ящика, куди їх укласти. Я сказав йому, щоб він скористався моєю великою скринею, бо мені вона найближчим часом не знадобиться. Він прийняв мою пропозицію, забувши навіть подякувати мені, за що я згодом зіграв із ним жарт. Справа в тому, що, зайшовши до себе в кімнату, щоб укласти в дорожній мішок залишок білизни та красиво оправлену історію моєї юності, й роззираючись, чи не забув я чого-небудь, я з жахом побачив череп Альбертуса Цвіхана, – це був єдиний неприлаштований предмет.
Вражений, я взяв до рук цю злощасну кулю, яка ніде не могла знайти спокою, і відчув докори сумління. «Бідолашний Цвіхан! – думав я. – Колись ти подорожував із Ост-Індії до Швейцарії, звідти до Гренландії та знову назад, тепер сюди, і Бог знає, що ще станеться з тобою, нещасний друже, якого я так легковажно забрав із кладовища».
Але нічим уже не можна було допомогти; я відкрив кришку своєї спорожнілої скрині й поклав туди старий череп, залишаючи його на подальше піклування готового до переїзду господаря будинку, який у своєму нещасті так нелюб’язно обійшовся зі мною, – але ж я за понад п’ять років підтримав бюджет його сім’ї не одним десятком дзвінких талерів!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу